11 клас історія України

Становлення державності незалежної України і конституційний процес: історико-правовий аспект

Україна на шляху до здобуття незалежності. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні. Прийняття Конституції 1996р. - історична подія в житті незалежної України

1. Україна на шляху до здобуття незалежності.

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій - творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід - Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ - Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти - чотири, не взяли участі у голосуванні - 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів "за").

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

У Декларації записані слова: "Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. "Громадяни Республіки всіх національностей, - підкреслювалося у Декларації, - становлять народ України". Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава "забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин". Україна є самостійною у розв'язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будівництво й припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна "самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 'p.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них - закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) "Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки", інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Україні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,-до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами.

Розпочався новий етап - етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування "непорушний" Союз РСР. Розпочався незворотний процес об'єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав "парадом суверенітетів". Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося:

"Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави - України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення".

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення - право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій - це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Прагнучи утвердження на території України загальнолюдських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла "Декларацію прав національностей України".

Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності.

2. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні.

Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях "Руської Правди".

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Украшу як цілковито самостійну державу, однак, запровадила низку демократичних на той час державних інституцій.

У 1846-1847 pp. Г. Андрузький - один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Конституції України під назвою "Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" - "Вільна спілка" був розроблений у 1884 p. видатним українським вченим та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері часопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" - спілки народу українського". Цей проект уже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської імперії висунуто і М. Грушевським у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у травні 1905 p.

Однак, незважаючи на значимість вказаних конституційних проектів та науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні за тих часів самостійного конституційного процесу. Такий процес повинен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. Із огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню і розвитку в Україні вже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів конституцій України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реальністю у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення з точки зору підготовки відправних позицій для запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України.

Початок реального конституційного процесу в Україні пов'язаний із поваленням самодержавства і організацією у перших числах березня 1917 p. Центральної Ради.

Продовжуючи за принципово нових умов демократичний конституційний процес, ми повинні не тільки критично ставитися до тих негативних ідейних перекручень демократичної конституційності, які мали місце за радянських часів, а й зважати на найголовніше за революційної доби - на пошук шляхів економічного, політичного, соціального і духовного звільнення, на глибокі теоретичні розробки питань узгодження соціальних, національних та конфесійних інтересів, які свого часу були сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної політики. Тому нині слід неупереджено проаналізувати ті історичні документи, які започаткували конституційний процес в Україні після повалення самодержавства.

Підґрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 p. Він розглядався як "статут автономії України", здійснюваної за принципом: "Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські - Центральне Російське Правительство". Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до населення України із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Генерального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація першого українського уряду. Головне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних домагань. Однак економічне й соціальне становище потребувало відповідних управлінських дій, які й було зроблено Генеральним Секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат - на орган центральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згідно з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання".

Документами, що мають суттєве значення для характеристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і "Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового Уряду на Україні". У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціонування Генерального Секретаріату як найвищого органу управління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.

IV Універсал проголошував ряд інших важливих положень щодо державного устрою України, у тому числі:

• якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних комісарів;
• встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу;
• після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих рад та міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці;
• передача трудовому народові землі без викупу;
• запровадження державно-народного контролю над усіма банками;
• розгортання рішучої боротьби проти всіх контрреволюційних сил.

Як бачимо, усі зазначені положення мали демократичне спрямування й у подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР".

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 p., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоропадського.

За гетьманату особливого значення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квітня 1918 p., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегульовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також "про Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші питання організації Української гетьманської держави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосереджувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо управління державою; призначав голову і членів Ради Міністрів; був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту"; мав право помилування засуджених. Силу конституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України". За обумовлених обставин верховне управління державою переходимо до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, Другого обирав Державний Сенат, а третього - Рада Міністрів.

Характеристика розвитку конституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них - Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 p.. Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 p., Відозва Української Національної ради від 1 листопада 1918 p.. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 p., Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 p., а також Універсал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки, проголошувалася "злука Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Народною Республікою в одноцільну, суверенну Народну Республіку". Тим самим, зазначалося в Універсалі, "здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Особливої уваги вартий "Передвступний договір", укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю.

У ньому зазначалося, що ЗУНР "заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Те ж саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територіальну автономію, межі якої мала визначити спільна комісія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними органами обох держав.

Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так званого другого українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 p., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 p., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 p., як правило, наголошувалась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на XXII з'їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.

Конституція увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР "заявляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції".

Створення у 1922 p. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 p. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 p., головним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

У грудні 1936 p., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "великий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю казав, що вона "була вичищена до блиску".

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій була соціальне обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, - все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М. Хрущова у 1964 p. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.

За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 p.

Роки, що минули після прийняття у 1978 p. Конституції України, показали, що вона не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.

3. Прийняття Конституції 1996р. - історична подія в житті незалежної України.

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української держави сталася історична подія - в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності України та ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи - людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина с забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

Відновлення державної незалежності України

18 серпня 1991 р. реакційні кола в керівництві СРСР з-поміж членів ЦК КПРС, керівників армії, КДБ і МВС вдалися до заколоту. Було створено антиконституційний орган – Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). В СРСР було проголошено надзвичайний стан. Заколотники заблокували президента СРСР Михайла Горбачова на дачі в Криму. ДКНС оголосив недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це було спрямовано проти України, Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії та Молдови, котрі ухвалили декларації про державний суверенітет. Рішенням ДКНС призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, "що чинять перешкоди нормалізації ситуації". Це мало стосуватися Народного Руху України та інших національно-визвольних організацій в Україні. Виступ ДКНС не був підтриманий населенням України та інших республік. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС тому, що з березня 1990 р. не вважали себе частиною СРСР. Також ДКНС не користувався підтримкою і в самій Росії, оскільки соціально-політичний та економічний крах режиму підірвав легітимність будь-яких його дій. Проти ДКНС виступило керівництво Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки на чолі з президентом РРФСР Борисом Єльциним. Тим часом заколотники ввели війська до Москви.

Збройні сили та органи безпеки були приведені в бойову готовність на території України, у республіках Кавказу та Балтії. Залучення військ до дотримання надзвичайного стану готувалося в Києві та в Західній Україні. Патріотичні українські офіцери запропонували Голові Верховної Ради Л. Кравчукові надати військову допомогу для запобігання узурпації влади структурами ДКНС.

Тим часом у Москві масовий спротив зупинив ДКНС. 21 серпня в результаті наїзду бронетранспортерів загинуло троє мирних протестувальників. Декілька танків перейшли на бік народу. У протестах у Москві взяли активну участь українці, які на той час перебували в місті. На мітингах проти ДКНС, серед інших, майоріли й українські прапори. Так, над групою танків, які перейшли на бік мітингувальників, з'явився український синьо-жовтий прапор. У результаті масового протесту ДКНС було повалено. Його членів заарештували, а один з них – міністр внутрішніх справ СРСР – наклав на себе руки.

24 серпня 1991 р. під тиском депутатів з "Народної ради" та масових мітингів у столиці Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України. Це стало подією величезної історичної ваги. Проголошення незалежності відновило повноцінну державність України, дало змогу Україні утвердитися на міжнародній арені, запобігти денаціоналізації та знищенню українського народу, створило головну передумову для того, щоб український народ сам вирішував свою долю та був господарем на своїй землі.

Акт проголошення незалежності України був підтверджений Всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В референдумі взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Підтримка незалежності України, що значно перевищувала 50%, була виявлена у всіх, за жодним винятком, регіонах України.

У грудні 1991 р. світ почав міжнародне визнання України. У грудні 1991 – січні 1992 pp. під контроль України перейшли частини радянських Збройних Сил, органи внутрішніх справ та безпеки. Вони прийняли присягу на вірність Україні. По суті, це була фінальна крапка в існуванні СРСР.

• 1 грудня на загальнонаціональних президентських виборах Президентом України було обрано Леоніда Кравчука. Колишній секретар ЦК КПУ Л. Кравчук не пішов проти суспільних настроїв і підтримав незалежність. За нього проголосувало 61,6 % виборців, за його основного опонента – лідера Народного Руху В'ячеслава Чорновола – 23,3%.
• 8 грудня 1991 р., після оголошення результатів референдуму про незалежність України, у Біловезькій Пущі в Білорусі зібралися лідери України (Л. Кравчук), Білорусії (С. Шушкевич) та Росії (Б. Єльцин). Вони підписали угоду про ліквідацію СРСР. Також було ухвалено рішення про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Верховна Рада України ратифікувала угоду щодо СНД, зробивши певні застереження.

Водночас Україні не вдалося взяти під контроль Чорноморський флот СРСР, який за угодами, підписаними при заснуванні СНД, мав належати Україні. Командувач ЧФ на початку січня 1992 р. передав командування флотом Україні і від'їхав до Москви, однак там був підтриманий президентом Росії Б. Єльциним та військово-політичними колами Росії. Шсля повернення командувача з Москви Чорноморський флот, за його наказом, вийшов з підпорядкування Україні. Проте окремі кораблі та частини Чорноморського флоту, всупереч волі командування, підняли український прапор. Невстановлення контролю України над Чорноморським флотом зумовлювалося насамперед браком енергійності тодішнього українського політичного керівництва. Проблема Чорноморського флоту була частково вирішена 1997 р., коли термін його функціонування на території України було обмежено 2017 роком. Проте цей здобуток було нівельовано в 2010 р., коли керівництво України згодилося на продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України до 2042 року.

Під міжнародним тиском керівництво України погодилося ліквідувати ядерну зброю. Між 1992 і 1996 pp. у результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї – 176 міжконтинентальних балістичних ракет і 46 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатих ракет і ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і кілька тисяч зарядів тактичної ядерної зброї. Україна отримала слабкі гарантії безпеки у зв'язку зі своїм ядерним роззброєнням. 5 грудня 1994 р. в Будапешті керівники України, Росії, Великої Британії та США підписали меморандум, у якому останні три країни пообіцяли поважати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і "шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії з боку ядерної держави". У 1995 р. до цих зобов'язань приєдналися Франція і Китай.

Перед країною постали великі можливості й одночасно великі проблеми. Найголовнішою з останніх була вкрай низька якість політичної еліти, вихованої в СРСР у якості периферійної й провінційної. Така еліта, виплекана імперією з метою підкорення та знекровлення України, не була здатна до раціонального і якісного патріотичного державного управління. Вона одразу взялася за використання корупційних можливостей, які відкрилися в новій незалежній державі.

Український промисловий потенціал за часів СРСР навмисне формувався з метою недопущення незалежності України. Він мав колоніальну структуру, тобто забезпечував незначний випуск кінцевої продукції. Водночас Україна була переобтяжена підприємствами військово-промислового комплексу. Бракувало конкурентоздатних підприємств, які б виробляли товари народного споживання. У країні розвинувся тяжкий товарний дефіцит та інфляція.

У 1994 р. на дострокових президентських виборах до влади прийшов Леонід Кучма (1994-2004 pp.). Десятиліття його президентства характеризувалося посиленням корупційних явищ в Україні та непрозорою приватизацією державного майна. Ця приватизація, по суті, стала переділом здобутого всім народом національного багатства серед наближених до влади осіб.

У той же час державній владі України в середині 1990-х pp. вдалося залагодити небезпечну проблему сепаратизму в Криму. Україна надала Криму автономію. Під тиском правоохоронних органів з України до Москви втік і склав свої повноваження сепаратистський президент Криму Ю. Мєшков.

У 1996 р. було ухвалено Конституцію України. Вона надала президентові основну владу в країні, водночас забезпечивши відносно незалежне існування парламенту, який з того часу став постійним вогнищем опозиційних настроїв. Збереження відносно незалежного і впливового парламенту не давало змоги встановити в країні завершений авторитарний режим.

З 1997 р., з розвитком корупційних процесів розподілу державної власності, в Україні почався серйозний тиск на ЗМІ з боку влади.

Після зникнення журналіста Георгія Гонгадзе в 2000 р. почався "касетний скандал". Невдовзі після зникнення Гонгадзе були оприлюднені таємні записи розмов президента Л. Кучми та високопосадовців, які мали відношення до цієї події.

Під впливом цих викриттів та тяжкої соціально-політичної й економічної ситуації в Україні розгорнувся масовий рух протесту. Особливо великі мітинги відбулися в лютому-березні 2001 р. в Києві. Під час антипрезидентських протестів 9 березня 2001 р., присвячених дню народження Тараса Шевченка, влада застосувала проти мітингувальників силу. Були заарештовані сотні людей, 14 з них отримали 2-4-річні терміни ув'язнення.

На парламентських виборах 2002 р. переміг виборчий блок національно- демократичного спрямування "Наша Україна". Країна рухалася до президентських виборів, на яких влада зробила ставку на чинного з 2002 р. прем'єр-міністра В. Януковича, а демократична опозиція – на колишнього прем'єр-міністра і голову Національного банку В. Ющенка.

Виборча кампанія 2004 р. характеризувалася масовими фальсифікаціями, грубим тиском влади на виборців та втручанням Росії у виборчий процес. Зокрема, в Україні було створено громадську організацію "Російський клуб", з іноземних громадян, бізнесменів та чиновників, яка вела протизаконну агітацію за одного з кандидатів. Крім того, напередодні виборів російський президент В. Путін двічі приїжджав до України, демонстративно виявивши прихильність до одного з кандидатів, та агітував голосувати за нього. Напередодні виборів керівники держави в один голос заявляли, що в Україні революція не можлива.

У вересні 2004 р. на В. Ющенка було скоєно замах. Кандидата в президенти було тяжко отруєно. Це позбавило Ющенка на час виборчої кампанії його головного ресурсу політичної боротьби – можливості безпосередньо спілкуватися з народом.

За підсумками другого туру президентських виборів 21 листопада 2004 р. влада оголосила результати виборів, які більшість суспільства сприйняла як сфальсифіковані. Наступного дня мільйони громадян по всій країні взяли участь у мітингах проти фальсифікацій. У Києві на Майдані Незалежності зібралися сотні тисяч людей. Безперестану – і вдень, і вночі – на Майдані Незалежності перебували протестувальники, які жили в наметах, протестуючи й агітуючи інших громадян. Усвідомлення справедливості своєї справи народило у значній частині суспільства відчуття суспільної солідарності, що призвело до зменшення злочинності в столиці попри збільшення її населення на кількасот тисяч осіб на час тритижневих мітингів.

"Помаранчева революція" (названа так за кольором виборчої кампанії одного з кандидатів – В. Ющенка) почалася наступного дня після виборів – 22 листопада. Цей день випав на релігійне свято дня Архангела Михаїла, який традиційно вважався в Києві захисником міста.

За кордоном українську Помаранчеву революцію назвали однією з найбільш яскравих та надихаючих політичних подій. Іноземцям є з чим порівнювати – американська, британська і особливо французька революції за прогрес платили багатьма тисячами життів. А більшовицький переворот 1917 р. заплатив мільйонами життів за суспільний регрес. Адже лише через кількадесят років після подій 1917 р. більшість радянського суспільства нарешті припинила голодувати й почала відносно нормально харчуватися.

Перед Помаранчевою революцією політичний режим в Україні контролював політичні інституції, майже всю економіку та ЗМІ, проводив численні демонстративні навчання силових структур з метою тренування придушення масових заходів й залякування населення. Вирішальною мала стати підтримка режиму Москвою. Саме брак цієї підтримки наприкінці 1980-х pp. зробив падіння східноєвропейських комуністичних режимів "оксамитовим".

Помаранчева революція дала суспільству корисний досвід успішної соціальної дії. Рівень громадської солідарності, який було продемонстровано під час Помаранчевої революції на Майдані Незалежності в Києві та в багатьох інших регіонах країни, довів, що, попри століття цілеспрямованої деморалізації, в українському суспільстві збережено велику моральну силу. Під час Помаранчевої революції провалилися спроби деяких політиків організувати розкол України. Між регіонами України існує певна різниця в товщині радянських нашарувань, які в різній мірі присутні і на Заході, і на Сході, і в усіх інших регіонах країни. Ці нашарування природно значніші там, де чисельно переважав пролетаріат та був вкрай вузьким (чи силоміць став таким) прошарок гуманітарної інтелігенції. Однак для більшості населення України зрозумілі біди, які несе сепаратизм.

Проте під час Помаранчевої революції у грудні 2004 р. представники режиму Л. Кучми домоглися внесення змін до Конституції України. Ці зміни розбалансували систему влади в Україні, зруйнували конституційні механізми стримування і противаг, сприяли паралічу системи правоохоронних органів та підважили систему гарантування національної безпеки. Такий стан Конституції у наступні роки серйозно дестабілізував політичну ситуацію в країні.

Наступні роки після Помаранчевої революції позначилися частими змінами урядів, збереженням значного рівня корупції, політичними скандалами та зміною політиками своїх проголошуваних позицій заради кар'єрних інтересів. Головною проблемою України стала корумпованість і безвідповідальність еліти, різка невідповідність її рівня завданням, що стоять перед державою, та рівню розвитку суспільства. Це гальмувало поступ України до здобуття надійної безпеки та дієвої ефективної демократії. У лютому 2010 р. на президентських виборах в Україні переміг В. Янукович, отримавший менше половини голосів виборців. Його перемозі сприяли сварки серед опонентів. Водночас процеси в самому суспільстві, зміцнення його самосвідомості й патріотизму зберігають можливості відродження України, яке забезпечить їй гідне місце в Європі й світі.

Головним досягненням новітньої доби історії України стало здобуття незалежності.

Україна розташована на перехресті шляхів між двома ключовими центрами світу – Європою і Азією. Саме в цих частинах світу традиційно творилася світова історія. Щедра українська земля приваблювала завойовників, які хотіли привласнити українські землі, ресурси та історію. У XX ст. задля цього завойовники вдавалися до геноцидів – масових убивств українського населення. Без власної держави народ залишався беззахисним проти зовнішніх ворогів. Тільки завдяки незалежності український народ отримав шанс фізично зберегтися.

Завдяки незалежності Україна повернулася на карту світу, а український народ знову здобув своє місце в Європі й світі. Українцям не варто ображатися на історію. Ще у 1980-х pp. уряди інших держав були впевнені, що українського народу вже немає.

Завдяки незалежності в Україні почали розвиватися засади демократії. Демократія означає, що рано чи пізно з'являться можливості для самореалізації більшості членів суспільства.

Україна – уже не економічний уламок імперії. Це країна, здатна до самостійного існування. Україна з 2000 р. почала демонструвати суттєві економічні успіхи. Попри дорожнечу енергетичних ресурсів, брак політичного забезпечення виходу на нові ринки, майже повну відкритість внутрішнього ринку, чимало українських товарів стали конкурентоздатними на світовому ринку й удома. Українська економіка розвиває одночасно різні сектори, а не фокусується на окремих секторах.

За роки після Помаранчевої революції Україні вдалося намітити злам у негативних соціальних тенденціях. В країні підвищилася народжуваність і зменшилася смертність. Хоча наслідки геноцидів і демографічних катастроф XX ст. даються взнаки: Україна все ще одна з перших у світі за швидкістю зменшення населення.

Про те, що глибока соціально-демографічна криза – наслідок саме радянського панування, переконливо свідчать регіональні соціально-демографічні дані. Найвища народжуваність, найменша смертність, найменша злочинність, найменші показники соціальних хвороб (СНІД, туберкульоз тощо) – саме в тих регіонах, які менше часу перебували під радянським пануванням.

Значення духовних наслідків незалежності не поступаються суто матеріальним. Завдяки незалежності Україна отримала шанс відновити самоповагу, повернути собі власну історичну місію, без якої країна – це просто територія.

Кожна держава, яка прагне залишити свій слід, легітимізувати свої претензії на особливу роль у світі, повинна мати місію, спрямовану на все людство. Українська місія природно виростає з української історії. Виразну національну рису – волю до свободи, яка в екстремальних випадках навіть має тенденцію до переростання в анархію – століттями відзначали в українцях іноземці.

Саме українці поклали найбільше жертв у боротьбі з тоталітаризмом – починаючи з півторамільйонних жертв антибільшовицької боротьби 1917-1923 pp. і закінчуючи заповненими українцями таборами "ГУЛАГу". Тому для України природна місія, яка виростає з її історії, – бути на межі Європи й Азії, залишаючись при цьому володарем найбільш сутнісної ознаки європейської цивілізації – відданості особистій і національній свободі.

УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (1965-1985 рр.)

ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНА КРИЗА РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ (СЕРЕДИНА 1960-х — ПОЧАТОК 1980-х РР.). КАДРОВІ ЗМІНИ В ПОЛІТИЧНОМУ КЕРІВНИЦТВІ УРСР. КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1978 Р.

Період 1964—1985 рр. в історії СРСР і УРСР дістав назву «застій». Генеральними секретарями ЦК КПРС у період «застою» були Л. Брежнєв (1964—1982 рр.), Ю. Андропов (1982—1984 рр.), К. Черненко (1984—1985 рр.). Першими секретарями ЦК КПУ були П. Шелест (1963—1972 рр.), В. Щербицький (1972—1989 рр.).

У керівництві УРСР існували дві лінії — націонал-комуністична (автономістська) представником якої був П. Шелест, і проімперська (централістська), представником якої був В. Щербицький. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест відстоював економічні інтереси України, підтримував розвиток української мови й культури, сприяв збереженню українських історичних і культурних пам’яток, став ініціатором запровадження Шевченківської премії.

 Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький підпорядковував економічні інтереси України союзним потребам, сприяв русифікації, боровся з дисидентським рухом, намагався приховати Чорнобильську катастрофу, але водночас сприяв технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР, розвитку культури й спорту. Посівши посаду першого секретаря ЦК КПУ, В. Щербицький здійснив кадрові зміни, протягом року звільнівши з партійних посад 37 тис. комуністів.

 У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — нова Конституція УРСР (конституції «розвинутого соціалізму»). УРСР залишалася союзною республікою у складі СРСР. Формально вища законодавча влада в УРСР належала Верховній Раді, вища виконавча влада — Раді Міністрів, а фактично перебувала в руках Комуністичної партії, «керуючої сили» радянського суспільства, яка визначала внутрішню й зовнішню політику держави. За Конституцією УРСР мала право на самовизначення, аж до можливості виходу із СРСР, однак механізм реалізації такого права не був визначений.

 Політико-ідеологічна криза радянського ладу характеризувалася загостренням суперечностей в усіх сферах життя радянського суспільства.

СПРОБИ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1960-Х РР.

На початку 1960-х рр. сповільнилися темпи розвитку промисловості й сільського господарства. З приходом до влади Л. Брежнєва була здійснена спроба економічних реформ, що дістали назву «косигінських» за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.

Незважаючи на суперечливість і непослідовність, господарські реформи дали позитивний імпульс розвитку економіки. У роки восьмої «золотої» п’ятирічки (1966—1970 рр.) випуск промислової про-дукції в УРСР збільшився на 50%, валова продукція сільського господарства — на 16,6%, національний дохід — на 30%.

 Однак на початку 1970-х рр. внаслідок згортання економічних реформ і повернення до командних методів управління темпи зростання промисловості й сільського господарства почали падати. У 1970-х—1980-х рр. народне господарство України вступило в смугу системної кризи, причинами якої стали недосконалість радянської планової системи господарювання, збереження незмінною старої системи управління промисловістю та сільським господарством.

КУЛЬТУРА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ. РУСИФІКАЦІЯ. ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ

 Характерними рисами культурного й духовного життя в роки «застою» стали ідеологізація (по-силення ідеологічного тиску на суспільство) та русифікація (висування на провідні позиції російської мови й культури, звуження сфери вживання української мови).

Відступ від ідеологічних догм, відстоювання традицій націнальної культури розцінювалися як прояви «буржуазного націоналізму» й «антирадянщини». Кращі представники української культури намагалися зберегти її самобутність і національний колорит.

Повернення брежнєвського режиму до методів сталінізму, відновлення жорсткого ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою та мистецтвом, збільшення тиску на «інакомислячих» у період «застою» призвели до посилення опозиційного руху. Основними течіями дисидентського руху в Україні були національно-визвольна, правозахисна, релігійна.

Дисиденти поєднували підпільну діяльність з легальними методами боротьби, якими стали видання й поширення матеріалів, що викривали і засуджували політику радянського режиму, листи-протести до керівних органів СРСР і УРСР, акції солідарності з іншими народами, що постраждали від тоталітарних режимів, створення правозахисних організацій.

Активізація дисидентського руху викликала репресії з боку радянського керівництва. У 1972 р. в Україні було заарештовано понад 100 правозахисників (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба). У 1977 р. було заарештовано й засуджено на термін від 10 до 15 років керівників УГС (М. Руденка, О. Тихого), а до 1980 р. — більшість членів УГС. У таборах загинули В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий.

ПЕрсоналії 

   

П.Шелест (1908-1996) – партійний та державний діяч.  У 1957- 1962 – перший секретар Київського обкому, у 1963-1972 – перший секретар

ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966-1972). За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги "Україна наша Радянська" за "недостатній інтернаціоналізм". Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію.

В. Щербицький (1918-1990) – Політична кар'єра В. Щербицького розпочалася ще за часів Й. Сталіна в Дніпродзержинську наприкінці 40-х – у першій половині 50-х рр. У 36-річному віці його обирають другим, а через рік першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. На цих посадах зарекомендував себе здібним організатором і господарником. 1961 р. його призначають головою Ради Міністрів УРСР. Принципова позиція В. Щербицького, його критичне ставлення до деяких хрущовських нововведень, крутий і непоступливий характер були не до вподоби М. Хрущову. Тому в 1963 році В. Щербицького повертають до Дніпропетровська. За часів Л. Брежнєва за активної підтримки московського керівництва в жовтні 1965 року знову очолює український уряд. У квітні 1971 року його обирають членом Політбюро ЦК КПРС. Зрозуміло, що присутність двох представників України в найвищому партійному керівному органі країни була явищем тимчасовим, що й знайшло своє конкретне підтвердження в травні 1972 року, коли В. Щербицького обирають першим секретарем ЦК Компартії України.

Термінологічний словник

«Застій»	період 1964—1985 рр. в історії СРСР і УРСР, що характеризувався кризою в усіх сферах життя радянського суспільства.
Номенклатура	склад службовців, призначених чи затверджених на посади вищими органами; панівний клас радянського суспільства, партійно-державне керівництво.
Дефіцит	перевищення видатків державного бюджету над прибутками, показник кризового стану державних фінансів, один із факторів розвитку інфляції.
Урбанізація	процес зростання кількості населення міст і посилення їхньої ролі в економічному й культурному житті суспільства.
«розвинений соціалізм»	радянська ідеологема, яка була вигадана та запроваджена у компартійній риториці з метою прікрити провалу історичної програмної цілі монопольно правлячої в СРСР КПРС — «збудови матеріально-технічної бази комунізму у СРСР до 1980 року
Русифікація	висування на провідні позиції російської мови й культури, звуження сфери вживання української мови.
«Самвидав»	неофіційне копіювання й розповсюдження нелегальної літератури, що викривала політику радянського режиму.
«тамвидав»	книги, які завозилися різними людьми з-за кордону
«конституція розвиненого соціалізму».	Конституція СРСР 1977 року — основний закон СРСР, прийнятий 7 жовтня 1977 року Верховною радою СРСР замість Конституції СРСР 1936 року. Ця конституція закріплювала однопартійну політичну систему (стаття 6). Увійшла в історію як «конституція розвиненого соціалізму».
Правозахисники	учасники дисидентського руху, які висували вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, ознайомлення громадськості з Декларацією прав людини.

 Тренувальні тести

Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х –

початок 1980-х рр.)

 Тест 1 

I.  Завдання  цієї  форми  складаються  зі  вступного  запитання  тА  чотирьох варіантів відповідей, серед яких потрібно вибрати один правильний.

1.  Як називалася політика, що заперечувала будь-яку спробу оновлення суспільства,  консервувалА  існуючий  режим  наростання  кризи  радянського ладу?

• А  «Відлига»;
• Б  «застою»;
• В  «пробудження»;
• Г  «замороження».

2.  ФазА  суспільного  розвитку,  перехідна  між  соціалізмом  і  комунізмом в 1960–1970-х рр., отримала назву:

• А  «квітучого соціалізму»;
• Б  «оновленого соціалізму»;
• В  «розвиненого соціалізму»;
• Г  «здорового соціалізму».

3.  Як  називалася  партійно-господарська  верхівка,  яка  посідала  панівне становище в системі управління державою?

• А  Авторитети;
• Б  дипломати;
• В  номенклатура;
• Г  дисиденти.

4.  Історичний процес швидкого  зростання старих  і появи нових міст  та підвищення їхньої ролі в економічному і культурному житті суспільства називають:

• А  мілітаризація;
• Б  асиміляція;
• В  колонізація;
• Г  урбанізація.

5.  Демонстрація проти арештів української  інтеліґенції в київському кінотеатрі «Україна» відбулася у:

• А  вересні 1965 р.;
• Б  березні 1966 р.;
• В  травні 1967 р.;
• Г  січні 1968 р.

6.  Усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КП України сталося у:

• А  січні 1968 р.;
• Б  березні 1968 р.;
• В  квітні 1970 р.;
• Г  травні 1972 р.

7.  Якого року відбулося оприлюднення «Листа творчої молоді Дніпропетровська»?

• А  Травень 1967 р.;
• Б  квітень 1968 р.;
• В  жовтень 1968 р.;
• Г  січень 1969 р.

8.  Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки» була прийнята у:

• А  квітні 1967 р.;
• Б  січні 1972 р.;
• В  жовтні 1978 р.;
• Г  травні 1982 р.

9.  В якій області протягом 1972–1986 рр. зникла найбільша кількість сіл?

• А  Сумській;
• Б  Дніпропетровській;
• В  Харківській;
• Г  Полтавській.

10. Які нові міста з’явилися на території України в період з 1965 по 1980 рр.?

• А  Нововолинськ, Артемівськ, Світловодськ, Слов’янськ;
• Б  Вільногорськ,  Свердловськ, Енергодар,  Краматорськ;
• В  Енергодар, Світловодськ, Нововолинськ, Вільногорськ;
• Г  Світловодськ, Макіївка, Енергодар, Нікополь.

11. У яких містах України в 1971 р. було створено наукові центри?

• А  Львові, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі;
• Б  Полтаві, Черкасах, Вінниці, Рівному, Луганську;
• В  Ужгороді, Тернополі, Житомирі, Чернігові, Миколаєві;
• Г  Запоріжжі, Херсоні, Кіровограді, Сумах, Луцьку.

12. В яких містах України наприкінці 1970-х р. не залишилось жодної української школи?

• А  Донецьку та Луганську;
• Б  Криму та Одесі;
• В  Києві та Харкові;
• Г  Донецьку та Криму.

13. Хто з названих осіб у 1970-х рр. відповідав за здійснення  ідеологічної політики партії в Україні?

• А  О. Ляшко;
• Б  О. Ватченко;
• В  В. Маланчук;
• Г  В. Федорчук.

14. Першим секретарем ЦК КПУ у 1963 р. став:

• А  М. Суслов;
• Б  П. Шелест;
• В  В. Щербицький;
• Г  М. Підгорний.

15. Кінорежисер, який зняв фільм «Тіні забутих предків»:

• А  С. Сміян;
• Б  С. Параджанов;
• В  А. Скибенко;
• Г  І. Равицький.

16. Національно орієнтований напрям дисидентського руху представляли в Україні:

• А  І. Бель, Г. Вінс, В. Романюк, Й. Тереля;
• Б  М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко;
• В  І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Мороз;
• Г  Л. Танюк, І. Драч, М. Світличний, А. Горська.

17. П. Шелеста було усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ за:

• А  «м’якотілість під час проведення хлібозаготівель»;
• Б  «економічне  місництво  тА  потурання  українському  буржуазному націоналізму»;
• В  «прояви націоналізму і сепаратизму»;
• Г  «критику ідеї “розвиненого соціалізму”».

18.  Зміни в соціальному складі населення в України 1965–1985 рр. призвели:

• А  до позитивних зрушень і сприяли розвитку суспільства;
• Б  до  негативних  явищ  і  поглиблення  соціально-економічної  кризи в суспільстві;
• В  до міжстанової боротьби в суспільстві і соціально-економічного занепаду;
• Г  були незначними  і жодним чином не вплинули на соціально-економічний розвиток суспільства.

19. Радянське керівництво намагалося підвищити ефективність сільського господарства у 70-ті рр. масштабними заходами з:

• А  меліорації та запровадження генетично модифікованих продуктів;
• Б  меліорації та хімізації сільського господарства;
• В  хімізації та запровадження фермерського господарства;
• Г  застосування сучасної сільськогосподарської техніки.

20. У шкільній реформі, що була здійснена у 1984 р., наголос робився на:

• А  трудовому навчанні;
• Б  гуманітарних предметах;
• В  природно-математичних предметах;
• Г  економічних і суспільствознавчих предметах.

21. Прийняття Продовольчої програми  за часів правління Л. Брежнєвим свідчило про:

• А  розквіт сільського господарства;
• Б  занепад і кризу сільського господарства;
• В  стагнацію (відсутність динаміки розвитку) сільського господарства;
• Г  необхідність залучення іноземних інвестицій у сільське господарство.

22. Які наслідки мало створення каскаду гідроелектростанцій та штучних морів на Дніпрі у 70-х рр. ХХ ст.?

• Сприяло видобутку дешевої електроенергії та створенню умов для розвитку меліоративного господарства;
• Б  сприяло видобутку дешевої електроенергії та розвитку рибного господарства;
• В  спричинило подорожчання електроенергії в інших областях;
• Г  спричинило погіршення  екологічної ситуації  тА  загибель  історичних населених пунктів.

23.  Активізація опозиційного руху в Україні у 70-х рр. була пов’язана з тим, що:

• А  Конституція СРСР та УРСР 70-х рр. передбачали право на свободу слова і зібрань;
• Б  розпочалося  згортання  владою  процесу  десталінізації,  посилення русифікації;
• В  західні держави почали активно підтримувати опозицію в СРСР;
• Г  П. Шелеста зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ.

24.  Прийняття Конституції УРСР у 1978 р. дала можливість України:

• А  отримати право на вільний вихід зі складу СРСР;
• Б  залишитись у складі СРСР без права отримати суверенітет;
• В  отримати право на вихід з СРСР, яке мало лише декларативний характер;
• Г  стаття  про  право  нА  вільний  вихід  УРСР  булА  взагалі  виключена з тексту Конституції.

II.  Завдання цієї форми  складаються  зі  спільного  вступного  запитання та  чотирьох завдань, позначених буквами, до кожного з яких потрібно підібрати один варіант відповіді, позначений цифрою.

25. Співвіднесіть поняття з їхніми визначеннями.

А  Ідеологізація	1  нестача певного виду товарів порівняно з потребами
Б  підписанти	2  твори, видані всупереч офіційним заборонам
В  самвидав	3  ті, хто підписувався під листами протесту на захист жертв політичних репресій
Г  дефіцит	4  нав’язування суспільству певних ідей з боку правлячої партії
	5  особа, що не погоджується з панівною ідеологією.

26. Співвіднесіть дати з подіями.

А  Березень 1965 р.	1  схвалення Верховною Радою СРСР нової Конституції Радянського Союзу
Б  січень 1968 р.	2  пленум ЦК КПРС з питань розвитку сільського господарства
В  жовтень 1977 р.	3  проголошення Продовольчої програми
Г  травень 1982 р.	4  у журналі «Вітчизна» опубліковано роман О. Гончара «Собор»
	5  усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КП України.

27. Співвіднесіть  об’єкти  господарського  комплексу  тА  назви  областей, в яких вони розташовані.

А  Чорнобильська АЕС	1  Харківська
Б  Зміївська ТЕС	2  Миколаївська
В  Дніпрогес	3  Київська
Г  Южноукраїнська АЕС	4  Запорізька
	5  Дніпропетровська.

28. Співвіднесіть прізвища діячів з фактами їхньої біографії.

А  М. Руденко	1  президент Академії наук УРСР
Б  Й. Тереля	2  лідер Української Гельсінської спілки
В  Б. Патон	3  головний редактор журналу «Український вісник»
Г  В. Чорновіл	4  лідер релігійних дисидентів
	5  кінорежисер, що поставив фільми «Вавилон ХХ» та «Білий птах з чорною відзнакою».

29. Установіть  відповідність між  режисерами  та назвами  кінострічок,  які вони зняли.

А  І. Миколайчук	1  «Тривожний місяць вересень»
Б  Л. Осика	2  «Вавилон–ХХ»
В  Л. Биков	3  «Криниця для спраглих»
Г  Ю. Іллєнко	4  «У бій йдуть лише старі»
	5  «Тіні забутих предків».

30. Установіть відповідність між напрямами дисидентського руху та  їхніми цілями.

А  Правозахисний	1  боротьба за національні інтереси українського народу
Б  національно орієнтований	2  відновлення діяльності УКГЦ та УАПЦ
В  релігійний	3  боротьба за незалежність України
Г  самостійницький	4  захист прав людини згідно з Гельсінськими угодами.

III. Завдання цієї форми складається з інструкції та чотирьох подій, які треба розташувати в правильній послідовності.

31. Розташуйте події в хронологічній послідовності:

• А  у Києві відкрито палац культури «України»;
• Б  у Києві відбулися ХХІІ (Московські) Олімпійські ігри;
• В  демонстрація біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві;
• Г  утворення Української Гельсінської спілки.

32. Розташуйте в логічній послідовності:

• А  у Кривому Розі збудована найбільша у світі доменна піч;
• Б  на Запорізькому автозаводі «Комунар» розпочато серійний випуск автомобіля «Запорожець-966»;
• В  закінчено спорудження трансконтинентального газопроводу Уренгой–Помари–Ужгород;
• Г  на Нікопольському заводі здано в експлуатацію найбільший у СРСР трубний цех.

33. Розташуйте у логічній послідовності:

• А  В. Чорновіл підготував збірку матеріалів «Лихо з розуму» про арешти в Україні;
• Б  перша хвиля арештів дисидентів України;
• В  нові репресії проти української інтеліґенції;
• Г  протест  139 діячів  культури України  проти  арештів  тА  утисків  української культури.

IV.  Завдання відкритої форми з короткою відповіддю, які передбачають запис прізвищ  діяча,  назви  події  або  явища,  поняття,  року,  коли  відбувалася подія, або речення (залежно від вимог завдання).

34.  «…. Людина,  якА  відкрито  не  погоджувалася  з  існуючою  політичною системою, ідеологією».

1. Запишіть термін.
2. З яким періодом в історії України це пов’язано?
3. Назвіть  прізвищА  відомих  вам  діячів  які  брали  в  цьому  активну участь?

35.  «…через низький природний приріст населення, який у повоєнний період з року в рік знижується, у майбутньому п’ятиріччі можливості щодо  направлення  робочої  сили  зА  межі  Української  РСР  різко  скоротились…

У  цих  умовах  виконання  завдання  з  переселення  на  Далекий  Схід і в Читинську  область,  встановленого  постановою  ЦК  КПРС  та  РМ

СРСР, більше ніж на половину здійснювались за рахунок високоіндустріальних областей, в т. ч. Донецької, Дніпропетровської, Харківської та Ворошиловградської… Враховуючи викладене, РМ УРСР вважає за можливе направити з республіки 2500 родин, по 500 родин щорічно…»

1. Про які події йдеться в цьому уривку?
2. Вкажіть хронологічні межі цього явища.
3. З якими територіями це було пов’язано?

36.  «Після демобілізації — інженер на коксохімічному заводі в м. Дніпродзержинську, з 1946 р. секретар парткому на тому ж заводі. З того часу постійно  перебував  нА  партійній  роботі.  З  1957 р. —  член  президії  та секретар ЦК КПУ. У 1961–1963 рр. — голова Ради міністрів УРСР, кандидат до президії ЦК КПРС. 1963–1965 рр. — перший секретар Дніпровського  обкому КПУ.  1965–1972 рр. —  знову  голова Ради міністрів УРСР. З 1966 р. — член політбюро ЦК КПУ та з 1971 р. — ЦК КПРС.

У 1972–1989 рр. — перший секретар ЦК КПУ».

1. Назвіть прізвище партійного діяча в Україні.
2. З якими періодом в історії України пов’язана його діяльність?
3. Назвіть, учасником яких подій він був.

37. Єдиний  метод,  який  повинен  був  використовуватися  в  літературі   1960–1980-х рр. й означав творче сприйняття й відображення світу .

1. Назвіть термін.
2. З якими подіями історії України це пов’язано?
3. Хто із політичних діячів був ініціатором запровадження цього методу?

V.  Завдання  відкритої форми  з  розгорнутою  відповіддю,  які  передбачають повну  відповідь  нА  запитання  або  творче  застосування  набутих  знань, умінь та навичок.

38. У чому полягалА  ідеологічна криза радянського політичного режиму? Чи можна було, на вашу думку, подолати цю кризу в рамках політичного ладу, закріпленого Конституцією 1978 р.?

39. Назвіть  складові  економічної реформи  другої половини  1960-х рр.  та визначте причини її провалу.

40. Дайте оцінку досягненням  і прорахункам у галузі народної освіти. Чи справді в цей час загальноосвітня школа переживала кризу?

41. У чому полягало  історичне значення діяльності українських дисидентів? Яке місце ви можете відвести їм в історії України?

Відповіді до теми 4  «Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х – початок 1980-х рр.)»

Завдання I типу

1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12
Б	В	В	Г	А	Г	Б	В	В	В	А	Г
13	14	15	16	17	18	19	20	21	22	23	24
В	В	Б	В	В	Б	Б	А	Б	Г	Б	В

Завдання II–III типу

	25	26	27	28	29	30	31	32	33
А	4	2	3	2	2	4	2	3	2
Б	3	4	1	4	1	3	4	1	1
В	2	1	4	1	4	2	1	4	4
Г	1	3	2	3	3	1	3	2	3

Завдання IV типу

34. Дисидент. 35. 1971–1975 рр. 36. В. Щербицький. 37. Соцреалізм.

Тест 2

http://istzno.dp.ua/temzno/test-temi-29-ukrayina-v-period-zagostrennya-krizi-radyanskoyi-sistemi-1965-1985-rr

12. 05. 20

УКРАЇНА В УМОВАХ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1953-1964 рр.)

 1. Початок десталінізації в УРСР.

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. стала поштовхом до кардинальних змін в духовному житті, в економіці, серйозних змін зазнала внутрішня і зовнішня політика Радянського Союзу. Починаючи з березня 1953 р. нове керівництво СРСР, в якому поступово посилювались позиції першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, розпочало курс на лібералізацію внутрішньої політики. Цей процес отримав назву десталінізації. Водночас боротьба за владу точилася між головою РНК СРСР Г. Маленковим, Л. Берією, який очолював об'єднані наркомати внутрішніх справ та державної безпеки, зберігав свої позиції і М. Хрущов. УРСР відводилось важливе місце у протистоянні спадкоємців Сталіна. Так Хрущов у червні1953 р. зняв з посади Першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова та поставив свою людину - О. Кириченка.В липні Берію було заарештовано та розстріляно. А у вересні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, на якому Микиту Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС.

Причини десталінізації:

1. Продовження політичних репресій могло призвести до соціального вибуху.
2. Тотальний контроль над усіма сферами життя, максимально жорстка цензура в культурі та мистецтві створювалинепотрібну напругу в суспільстві, обмежували будь-які прояви творчості таініціативи, в кінцевому рахунку гальмували матеріальний і духовний розвиток суспільства.
3. Відверте ігнорування національної самобутності народів СРСР для радянського керівництва загрожувалопоявою потужних національних антирадянських рухів.
4. Існувала потреба покращитиміжнародний імідж СРСР, для успішної боротьби з США на ідеологічному фронті врамках холодної війни.
5. Економіка та система управління потребували реформування.

Для десталінізації характерні такі риси:

• припинення масових політичних репресій, зменшення чисельності репресивного апарату. Часткова реабілітація безпідставно засуджених;
• боротьба з культом особи Сталіна, яка активізувалась після відомої доповіді Хрущова “Про культ особи та його наслідки”, виголошеної 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні депутатів ХХ з’їзду КПРС.
• обмеження цензури;
• припинення кампанії боротьби проти націоналізму;
• уповільнення процесу русифікації;
• розширення прав УРСР в економічній фінансовій, юридичній сферах; В першу чергу відбулося скорочення кількості союзних та збільшення числа республіканських та союзно-республіканських міністерств. Більшість підприємств союзного підпорядкування було передано під управління УРСР. Частка промисловості, підпорядкованої уряду УРСР, в економіці України збільшилась з 30 до 76 відсотків.
• активізація дій української дипломатії та активізація контактів з зарубіжними країнами.

Мал. 1. Микита Хрущов

У 1954 р. в УРСР звеликим розмахом святкувався ювілей Переяславської ради як “300-літній ювілей возз’єднання України з Росією”. Відзначення 300-річчя “возз’єднання України з Росією” призвело до серйозних змін у адміністративному устрої УРСР. На початку 1954 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР м. Проскурів перейменовано у м. Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область – у Хмельницьку.

Приєднання Криму до України. 19 лютого 1954 р.Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ “Про передачу Кримської області із складу РСФСР до складу УРСР”, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські і культурні зв’язки між Кримом і Україною. Витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році. Тодішня криза економіки та сільськогосподарського виробництва була спричинина масовою депортацією кримськотатарського народу, греків, вірмен, чехів, болгар і німців. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч, доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, отже півострів практично обезлюднів.Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні врожаї. Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів , то в 1950 році вона зменшилася майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).

До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році становили 447,5 тис. га , а в 1950 році зменшилися майже вдвічі ( 257,5 тис. га ). Значно скоротилися площі і технічних культур. У порівнянні з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів.Глибока криза переживала і соціальна сфера області. В Криму наприкінці 1953 року була тільки 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів , 8 - молочних , 2 - тканин , 9 - взуття , 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових магазинів.

Сам Хрущов восени 1953 р. відвідав Крим. Про це немає жодної згадки у тогочасній кримській пресі. Тільки спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторської поїздці до Криму. За словами Аджубея, найбільш приголомшили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги. «Навіщо ж ви їхали?» - Запитував Хрущов. - І натовп заволав: «Нас обманули».

Саме після таких зустрічей Хрущов і Малєнков вилетіли до Києва, де Микита Сергійович почав вмовляти керівників УРСР допомогти Криму у відродженні народного господарства. Але про формальну передачу Кримської області зі складу Російської Федерації Україні Перший секретар не говорив. Хрущов, як фахівець, що серед кремлівського керівництва був найбільше обізнаним в галузі сільського господарства і тривалий час очолював УРСР добре знав: перебуваючи складі РРФСР, Кримська область залишалась фактично в економічному просторі  України. За післявоєнні роки з допомогою України в Криму збудовано Північно - Кримський зрошувальний канал. Дніпровська вода дісталася до Ялти і Севастополя. На півострові збудовано хімічний промисловий комплекс, багато заводів і фабрик в Криму ведуть свою історію вже після 1954 року.

2. Посилення десталінізації.

ХХ з'їзд КПРС. Ключову роль в політиці Микити Хрущова відіграв саме ХХ з'їзд КПРС, який він використав для зміцнення своїх позицій при владі та усунення можливих конкурентів. З'єзд проходив в лютому 1956 р., у звітній доповді Микита Хрущов підтверджував лінію на розрядку міжнародної напруженості. У внутрішній політиці осболива увага зверталась на покращення становища сільського господарства, збільшення темпів виробництва товарів народного споживання та житлового будівництва. 25 лютого на закритому засідання Микита Хрущов виступив із доповідю "Про культ особи та його наслідки", яка тривала 4 години.Доповідь шокувала делегатів. Хрущов на неспростованих фактах доводив особисту відповідальність Сталіна за трагедію перших років війни з Гітлером, за депортацію цілих народів, масові репресії 1937-1938 рр. та в повоєнні роки. Проте Хрущов всю відповідальність перекладав на Сталіна, в цілому ж політика партії на всіх етапах соціалістичного і комуністичного будівництва визнавалася правильною.

Ліквідація ГУЛАГу. Одним з найважливіших досягнень десталінізації стала ліквідація ГУЛАГу, де перебувало понад 1 млн ув'язнених. Також скасовувалось репресивне законодавство минулих років. Амністія засуджених за співробітництво з окупаційним режимом дозволила повернутись додому українським націоналістам. До 1957 р. повернулися 65 534 особи, засуджені за членство в ОУН чи УПА. Водночас для послаблення націоналістичного руху агентом КДБ Богданом Сташинським  15 жовтня 1959 р. в Мюнхені було вбито Голову Проводу ОУН Степана Бандеру. Також було реабілітовано близько 58% загальної кількості засуджених в УРСР. Проте реабілітації не підлягали жертви політичних репресій до 1 грудня 1934 р., всі репресовані за звинувачення в "українському буружуазному націоналізмі".

Ситуація в таборах після смерті Сталіна

Після смерті Сталіна у березні 1953 у політв'язнів з'явилася надія на пом'якшення надзвичайно жорстких табірних умов, але політичні в'язні під амністію не потрапили. Понад 70% політв'язнів були українцями, режим утримання яких був найжорсткішим. Багатьох московська влада засудила на так званий «бандерівський стандарт» — 25 років ув'язнення. Після марних сподівань на перегляд справ, конспіративні центри українських політв'язнів, які з кінця 1947 року з'явилися у кожному радянському концтаборі, почали піднімати політзеків на бунти, деякі з яких переросли у справжні повстання.

Історія ГУЛАГу знає три найбільші з них — Норильське і Воркутинське 1953-го та Кенгірське 1954 року. Саме вони докорінно змінили систему ГУЛАГу, змусивши московське керівництво реформувати її.

Кінець колективного керівництва.  Десталінізація знадобилась Хрущову аби дістати політичні бонуси в боротьбі за повну владу в СРСР. Проте основна частина ЦК партії не була готова розвінчувати Сталіна. Скориставшись візитом Хрущова до Фінляндії 18 червня 1957 р. члени Президії ЦК поставили питання про його відставку, проте керівники силових відомств Г. Жуков та І. Сєров підтримали Хрущова. Організатори виступу проти Хрущова - Каганович, Маленков, Молотов були звільнені з усіх партійх та державних посад. Ці події фактично означали кінець колективного керівництва. Микита Хрущов став не лише Першим секретарем ЦК КПРС, але і головою Ради народних міністрів. В грудні 1957 р. Хрущов відкликав з УРСР О. Кириченка, зробивши його своїм заступником по партії, УРСР очолив М. Підгорний. ХХІІ з'їзд ЦК КПРС, який відбуся в жовтні 1961 р. став апогеєм десталінізації. Було ухвалено рішення поховати тіло Сталіна на кладовищі, влаштованому блія кремлівської стіни. По всій країні розпочався демонтаж пам'ятників Сталіну, перейменовувались  вулиці, підприємства і т. п. Влистопаді 1961 р. - Сталіно було перейменовано на Донецьк.

З перемогою М. Хрущова українська політична еліта дістала перевагу над управлінською елітою центру. Все більше виходців з УРСР  обіймали високі посади в Москві. Восени 1964 р. предидія ЦК КПРС складалась з 10 чолвоік, 5 - з них були пов'язані з Україною. Влітку 1963 р.першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест. Проте посилення Хрущова, а також його політичний курс викликали занепокоєння в інших лідерів партії, 12 жовтня 1964 р. члени президії ЦК поставили питання про недовіру Хрущову. 13 жовтня Хрущов прибув з курорту в Москву, де усвідомив свою поразку. А вже 14 жовтня його було знято з усіх партійних та державних посад. Першим секретарем ЦК було обрано Л. Брєжнєва, а головою Ради міністрів О. Косигіна.

3. Особливості економічної політики.

ЗМІНИ В ПРОМИСЛОВОСТІ ТА СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ, СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ. РЕФОРМУВАННЯ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

У період «хрущовської відлиги» відбулися реформи у промисловості та сільському господарстві, які були повинні забезпечити вирішення головного економічного завдання СРСР — у стислий термін наздогнати й випередити економічно найрозвинутіші країни світу.

Реформи в промисловості та системі управління

У 1957 р. були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них створені територіальні органи управління промисловістю — ради народного господарства (раднаргоспи).
На території України було створено 11 економічних районів (Київський, Харківський, Львівський, Дніпропетровський, Одеський та ін.).

Під контроль раднаргоспів в Україні було передано майже 10 тис. промислових підприємств, їм підпорядковувалось 97% підприємств УРСР.

Запровадження системи раднаргоспів сприяло зміцненню економічної самостійності УРСР і раціональному використанню матеріальних і трудових ресурсів. Швидкими темпами розвивалися паливно-енергетична, металургійна, машинобудівна, хімічна, легка, харчова та інші галузі промисловості. Обсяги промислового виробництва зросли на 56%.

Однак половинчатість і непослідовність реформування промисловості призвели до невиконання завдань шостої п’ятирічки. З метою приховання невдач від населення було розроблено семирічний план (1958—1965 рр.). Проте його реалізація також не дала бажаних результатів. У 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані, і промисловість була повернута до галузевого управління з центру.

Реформи в сільському господарстві

Освоєння цілінних і перелогових земель Казахстану і Сибіру (1954 р.) вимагало великих людських і матеріальних ресурсів, що спричинило збитковість виробництва зерна (виробництво цілінного зерна виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні).

Перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи (1955 р.) спричинив зменшення посівних площ під зерновими культурами й зниженню їхньої врожайності, що призвело до ввезення в СРСР зерна з-за кордону.

Реорганізація МТС (машинно-тракторних станцій) у РТС (ремонтно-технічні станції) й обовязковий викуп колгоспами техніки (1958 р.) призвели до зростання заборгованості колгоспів.

Укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів супроводжувалося скороченням до мінімуму видатків на розвиток дрібних сіл і хуторів, ліквідацією безлічі так званих «непереспективних» сіл.

• Зменшення розміру присадибних ділянок колгоспників, заборона тримати худобу в приміській зоні сприяли зменшенню сільськогосподарської продукції й підвищенню цін на неї.

Незважаючи на реформи, стрімкого росту в сільському господарстві не сталося. В роки семирічки (1958—1965 рр.) обсяг валової сільськогосподарської продукції збільшився лише на 3% замість запланованих 70%. СРСР був змушений ввозити зерно з-за кордону.

 Лібералізація суспільно-політичного життя, реабілітація жертв політичних репресій, ослаблення ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою та мистецтвом позитивно вплинули на розвиток культури й духовного життя в Україні.

Децентралізація управління промисловістю. На початку 1954 р. ЦК КПРС ухвалив рішення про зменшення чисельності адміністративно-у правлін­ського персоналу міністерств і відомств. В УРСР у рамках цієї полі­тики у 1954-1955 роках скоротили 61 тис. управлінців.Проте цих заходів виявилось недостатньо. У1957 р. відбулась реформа управління промисловістю, яка передбачала децентралізацію. 

31 травня 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Закон «Про подальше вдосконалення організації управління промисловіс­тю і будівництвом в Українській РСР». Територія України поділяла­ся на 11 економічних адміністративних районів - Київський, Хар­ківський, Львівський, Вінницький, Сталінський, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський, Станіславський та Херсонський райони. Кожен район об'єднував кілька областей. Всього на території Радянського Союзу створено 105 таких районів. У травні 1960 р. було утворено ще три економічні адміністративні райони - Кримський, Полтавський, Черкаський. У кожному з економічних адміністративних районів утворений орган планування та управління місцевою промисловістю та будів­ництвом - рада народного господарства (раднаргосп). 

Паралельно зі створенням раднаргоспів значно скоротилась кі­лькість і повноваження міністерств. У 1957 р. було ліквідовано 10 союзних та 15 союзно-республіканських міністерств. Одночасно в Україні ліквідовано 11 промислових та будівельних міністерств.  Внаслідок реорганізації майже уся проми­словість УРСР перейшла в підпорядкування Ради Міністрів УРСР, раднаргоспів та місцевих рад депутатів. Раднаргоспи підпорядкову­вались Раді Міністрів УРСР та координували роботи з місцевими радами депутатів (хоча їм не підпорядковувались). Були розширені права місцевих рад у сфері планування та постачання підприємств.

Реформа 1957 р. не змінювала природи планової економіки, від­повідно не усувала головні недоліки такої негнучкої економічної моделі. Тому дуже швидко з'явилися нові негативні явища.  У 1960 р. в УРСР був утворений республіканський раднаргосп. УРНГ керувала місцевими раднаргоспами, кількість яких до 1962 р. становила 7.  Одночасно утворилася Рада народного господарства СРСР. Система управління економікою ставала ще більш забюрократизованою, ніж до реформи.

В добу Хрущова УРСР вважалась пріорітетним регіоном для капітального будівництва. Булиспоруджені великі теплові електростанції районного значення. Постали чергові електростанції - Дніпродзержинська, Каховська, Кременчуцька. У металургійні промисловості були збудовані унікальні за розмірами доменні печі. В травні 1958 р. розпочалась прискорена хімізація економіки. В УРСР з'явилися 35 нових заводів та понад 250 великих хімічних виробництв. В республіці з'явилися автомобілебування, виробництво обчислювальної техніки, радіоелектроніка. Підприємства важкої індустрії вперше в широких масштабах стали випускати товари народного споживання.

Мал. 2. Будівництво Каховської ГЕС.

Аграрний сектор. Протягом 1953 – 1958 рр. за ініціативи М. Хрущова, був здійснений цілий комплекс заходів, спрямованих на розвиток сільськогосподарського виробництва:

• підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів та колгоспників в результатах виробництва; 
• зміцненняматеріально-технічної бази колгоспів і посилення механізації сільськогогосподарства ;
• створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників в 1953 – 1955 рр. (з 1955 р. посилились протилежні тенденції, спрямовані на обмеження індивідуальних селянських господарств);
• деяке розширення прав колгоспів в господарській сфері;
• підвищення освітнього рівня керівників сільськогогосподарства;
• застосування нових технологій, використання зарубіжного досвіду.

Паралельно з цими заходами реалізовувались три т. з. надпрограми, спрямовані на:

• освоєння цілинних земель; 
• розширення площ посівів кукурудзи;
• надпрограма утваринництві.

Мал. 3. Агітаційний плакат за підняття цілини.

Мал. 4. Кукурудзяна епопея.

Відбулось розширення прав колгоспів у господарській сфері. Послабився адміністративний тиск на керівництво колгоспів. Вирі­шено було не доводити до окремих районів та колгоспів завдань щодо тих видів худоби і птиці, розведення яких у даних умовах ви­явилось економічно невигідним. З одного боку, керівництво намагалося полегшити матеріальне становище колгоспників, з іншого боку, - обмежувало їх підсобні господарства, бо економічна ефективність індивідуальних госпо­дарств, особливо в тваринництві, була невисокою. Інша справа, що для переходу на інші засади виробництва продукції тваринництва на той час не було ні економічних умов, ні готовності селян відмови­тись від індивідуального оіримання худоби. Внаслідок такої держа­вної політики у 1954-1964 pp.поголів'я великої рогатої худоби ско­ротилося на 14,4 % (корів - на 9 %, свиней - на 20 %, овець і кіз - на 53 %).Це призвело до зменшення виробництва в галузі та підви­щення цін на м'ясо-молочну продукцію. 

У травні 1958 р. розформовано МТС (машинно-тракгорні ста­нції). їхню техніку повинні були викупити колгоспи. Замість МТС утворювались ремонтно-технічні станції (PTQ, які здійснювали ремонт колгоспної техніки, а також продавали колгоспам нафтопро­дукти, хімікати, добрива, сільськогосподарську техніку. До кінця 1958 р. колгоспи України викупили 108 тис. тракторів, 43 тис. ком­байнів, багато іншої техніки на суму 4,2 млрд. крб. Незважаючи на пільгові умови, викуп техніки та її експлуатація часто були непо­сильними для бюджету колгоспів.

Величезний успіх мала космічна програма реалізовувала не тільки наукові цілі, але й військові завдання (розробка міжконтинентальних ракет). 12 квітня 1961 р. відбулася без перебільшення одна з найвідоміших подій світової історії – перший політ людини у космос. 11- 15 серпня 1962 р. українець П. Попович здійснив космічний політ навколо Землі. З 1956 р. генеральним конструктором космічних апаратів був виходець з України (Житомирської області) С. Корольов.

Економічний розвиток України в роки правління М. Хрущова можна поділити на два періоди. У1953 – 1958 рр. економіка республіки активно розвивалась. Особливо помітні в сільському господарстві. Позитивні зміни зумовлені: децентралізацією управління; зменшенням адміністративного тиску на економіку, збільшенням капіталовкладень в сільське господарство та легку промисловість; підтримкою нових, високотехнічних, галузей промисловості.

Позитивні зміни виявились недовготривалими. Реформа управління промисловістю 1957 - 1964 рр. виявилась неефективною, вона призвела до ще більшою бюрократизації економіки. Аграрна політика у 1958 – 1964 р. і посуха 1963 р. призвели до продовольчої кризи. Причинами економічних невдач були:

• адміністративно-командна система не могла діяти достатньо оперативно, впершу чергу у справі впровадження нових технологій;
• відсутність господарської самостійності промислових підприємств таколгоспів;
• відсутність прямого взаємозв’язку між якістю продукції та величиною заробітної плати;
• неможливість повноцінної дискусії в середині керівництва, волюнтаристські методи управління М. Хрущова не дозволяли вчасно виявити та ліквідувати недоліки економічної політики;
• гонка озброєнь, в яку втягнулось радянське керівництво відволікала від потреб народного господарства великі кошти та значні матеріальні цінності.

Проводились соціальні реформи. В березні 1956 р. скорочена тривалість робочого дня в передвихідні та передсвяткові дні, збільшено тривалість декретних відпусток (з 77 до 112 календарних днів). В квітні 1956 р. скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення підприємств і установ та прогул без поважних причин. В травні 1956 р.встановлено 6-годинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років, а також скасували плату за навчання в старших класах та вузах. В липні того ж року здійснена пенсійна реформа . Були підвищені розміри низьких державних пенсій і знизилися розміри високих пенсій. В квітні 1956 р. робітники отримали право за власним бажанням переходити на інше підприємство (цього права вони були позбавлені з 1940 р.) Селяни отримали паспорти, яких не мали з моменту запровадження паспортної системи у 1932 р.

Значних масштабів набуло житлове будівництво. У малих та середніх містах споруджували житлові будинки на 2-3 поверхи, у великих містах –п’ятиповерхові (так звані “хрущовки”). Показники розвитку житлового будівництва дійсно вражали – протягом 1956 – 1964 років в Україні площа введених в експлуатацію житлових будинків становила 66,4 млн. кв. м. Це на 3,7 млн. кв. м. більше ніж побудовано житла за 1918 – 1955 роки.

4. Суспільно-політичне життя та культура.

Політика в національній сфері в роки “хрущовської відлиги” періодично змінювалась, акцентувалась увагана окремих проблемах. Початок відлиги спричинив нову “хвилю українізації”. Всередовищі української громадськості розпочалось обговорення питання про збереження української мови та сфери її вживання. Лібералізація національної політики сприяла появі низки україномовних видань. Проте радянське керівництво не відмовилось повністю від політики русифікації.

Великий резонанс та гостру дискусію викликало одне з положень освітньої реформи 1958 – 1959 років. Згідно з Законом “Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти” (прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р.) батьки самі більшістю голосів обирали, якою мовою навчатимуться їхні діти укожній конкретній школі. Ця норма викликала протести в Україні, навіть на рівні республіканського керівництва.  В результаті за 1959-1966 рр. кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилась майже на 500, а кількість українських скоротилась на 2 тисячі. Обов'язковою стала семирічна освіта.

Шістдесятники. Послаблення цензури сприяло розвитку української культури. Лібералізаціясуспільно-політичного життя ознаменувалася появою людей, які займали активну життєву позицію і сподівалися, що їм своєю працею вдасться змінити суспільство на краще. Масова поява цих людей відбулась в 60-ті роки. Звідси і назва. Шестидесятництво – рух творчої молоді, яка сповідувала новідумки, ідеї, нову тематику, не обмежену рамками пануючої ідеології. Шестидесятники відкидали ідеологічні стереотипи та звеличували загальнолюдські ідеали. На початку 1960 р. у Києві при міськкомі комсомолу почав діяти клуб творчої молоді "Супутник". На вечорах поезії виступали І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко. Клуби творчої молоді виникли у інших містах України. Львівський "Пролісок" приятгував до себе молодих інтелектуалів з усієї Західної України. Свобода творчості в роки “хрущовської відлиги” не була повною. Жорсткій критиці з боку керівництва КПУ піддано твори М. Вінграновського, І. Дзюби, І. Драча, Л. Костенко. Їх твори не друкували, в газетах розгорнулась критичні кампанії проти цих літераторів. У 1958 р. заборонена поетична збірка Д. Павличка “Правда кличе”. В таких умовах у середовищі творчої інтелігенції поширився “самвидав” (розповсюдження підпільних листівок, брошур, книжок, розповсюджені через переписування, розмноження на шапірографі чи ручних ротаторах) та “тамвидав” (публікація творів за кордоном).

Дисидентський рух. Шістдесятники, які зважувались на відкритий конфлікт з владою ставали дисидентами. Їх на відміну від шістдесятників було набагато менше, відповідно свою діяльність вони не обмежували культурою, але виступали за свободу слова та інші права людини. В 1958 р. було знищено Об'єднану партію визволення України, яка продовжувала боротьбу УПА. Український національний комітет був розгромлений у Львові в 1961 р. В таких умовах частина української інтелігенції виник рух спротиву тоталітарному режиму. Дисидентство – суспільно-політичний опозиційний рух в СРСР та Україні, який боровся мирними методами проти національного, політичного гніту. Основними причинами існування руху опору:

• політичні(відсутність реальної політичної самостійності республік, однопартійна система, відсутність демократичного вибору політичної альтернативи та легальних можливостей зміни влади чи опозиційної діяльності, бюрократизація системи управління);
• національні (цензура, русифікація);
• соціально-економічні (низький рівень життя населення, недоліки економічної політики);
• релігійні (антицерковна кампанія).

Першою опозиційною організацією нового типу можна назвати Українську робітничо-селянську спілку, створену Львові у 1959 р. молодим юристом Левком Лук’яненком. Спілка ставила за мету вихід України зі складу СРСР.  В січні 1961 р. учасники спілки викриті і заарештовані. У травні того ж року у Львові оголошено судовий вирок. За звинуваченням у зраді Батьківщини засуджено: Левка Лук’яненка - до розстрілу, І. Кандибу – 15 років ув’язнення, С. Вірун – 11, інші по 10 років ув’язнення. У липні 1961 р. Судова колегія в карних справах Верховного суду, розглянула справу в касаційному порядку, замінили Л. Лук’яненку смертну кару на 15 років ув’язнення.

Мал. 5. Левко Лук'яненко.

Мал. 6. Іван Кандиба.

Розгорнувся наступ влади на церкву. Було ліквідовано усі греко-католицькі приходи, храми передані РПЦ. З державного обліку було знято 740 історичних пам'яток переважно культового походження. Відбулась низка судових процесів над вірними. Судили переважно євангелських баптистів, адвентистів і представників незареєстрвоаних общин, насамперед єговістів та п'ятидесятників.

Наука. Проятгом 1956-1965 рр. в АН УРСР з'явилося десять нових науково-дослідних установ. В Інституті фізики у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого розгонулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Вперше було відкрито доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю. Проте за академічними установами ретельно стежили працівники центрального партійного апарату. Помітні успіхи вдалося досягти укібернетиці. У 1957 р. у скла­ді АН УРСР з'явився Обчислювальний центр. Центр працював над створенням обчислювальних машин для управління виробничим процесом, розробляв теорію швидкодіючих ЕОМ, також займався оборонною тематикою: ство­ренням машин для наведення на ціль винищувачів та зенітних ракет, для визначення координат точки запуску ворожих ракет. З 1962 р. центр перейменовано в Інститут кібернетики.

Мистецтво. Лібералізація позитивно вплинула на розвиток мистецтва. В ро­ки «хрущовської відлиги» активно творили українські композитори: К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Май­борода, Ю. Мейгус, Л. Ревуцький, О. Сандлер, Я. Цегляр.Популярними були комиозитори- піснярі О. Білаш, А. Філіпеико, І. Шамо. Новаторством позначена музика композиторів-шестидесятииків Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвесгрова, В. Загоруєва. Неухильно зростала кількість відвідувачів театрів. У цей період утеатрах України працювали видатні українські актори: А. Бучма, В. Добровольський, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумськнй.  В образотворчому мистецтві варто відзначити праці таких відо­мих українських майстрів, як М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська, К. Білокур, М. Примаченко.

          

Мал. 7. К. Білокур. Натюрморт з колосками і глечиком (1958 - 1959)

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1954 р., лютий - входження Кримської області до складу УРСР.

1956 р., 25 лютого - доповідь Хрущова “Про культ особи та його наслідки” на закритому засіданні депутатів ХХ з’їзду КПРС, початок боротьби з культом особи Сталіна.

1956 р., березень - скорочена тривалість робочого дня в передвихідні та передсвяткові дні.

1957 - 1964 рр. - реформа управління промисловістю, створення системи раднаргоспів.

1959 р. - у Львові Левком Лук’яненком створено Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила за мету добиватися конституційним шляхом виходу України з СРСР.

1961 р. - проведення грошової реформи.

1962 р. - страйки і масова демонстрація робітників у Новочеркаську, котру було розстріляно військами.

1964 р., жовтень - пленум ЦК КПРС про усунення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР.

 Термінологічний словник

«десталінізація»	процес ліквідації та розвінчання культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним. Сталінське керівництво було змінено після його смерті 5 березня 1953 року.
Лібералізація	запровадження в суспільстві більшої політичної, економічної, духовної свободи; створення умов для рівної, вільної діяльності політичних партій та організацій.
Політична реабілітація	виправдання, відновлення в правах незаконно засудженої особи або народу; скасування правових наслідків судового вироку щодо особи, необґрунтовано притягнутої до судової відповідальності.
«Відлига»	період 1953—1964 рр. в історії СРСР і УРСР, що характеризувався відмовою від крайніх прояв сталінського тоталітарного режиму й лібералізацією суспільно-політичного життя.
Раднаргоспи	територіальні органи управління промисловістю в економічних районах у 1957—1965 рр., створені з метою ліквідації суперечок між галузевими й територіальними інтересами.
«культ особи»	безмірне звеличення особи, сліпе поклоніння, а іноді й обожнювання людини, яка займає найвище становище в політичній чи релігійній ієрархії, надмірне перебільшення заслуг, функцій і ролі лідера
«хрущовки».	зазвичай п'ятиповерхові панельні і цегляні будинки без технічного поверху, ліфту і сміттєпроводу, що почали масово споруджуватися в СРСР під час правління Микити Сергійовича Хрущова, за що і отримали в народі його ім'я.
«Шістдесятники»	молоде покоління талановитих письменників, мітців і вчених періоду «відлиги», які боролися за оновлення радянського суспільства, збереження української мови та культури.
Дисидентство	протистояння офіційній ідеології та політиці; виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни.

 Персоналії:

          

Горська Алла Олександрівна (18 вересня 1929, Ялта — 28 листопада 1970, Васильків) — українська художниця-шістдесятниця і відомий діяч правозахисного руху 1960-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького. Вбита разом із її свекром кілерами КДБ за наказом керівництва ЦК КПРС.

Відео матеріал

 https://youtu.be/S7w_tuePeeo

Пройти тест на урок

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=917523

5.05.20          Творення Нової України

пройти тест "Творення нової України" http://interactive.ranok.com.ua/theme/contentview/pdrychniki/storya-ykrani-rven-standarty-pdrychnik-dlya-11-klasy-zakladv-zagalno-seredno-osvti-gsem-o-v-martinyuk-o-o/testov-zavdannya-dlya-pdgotovki-do-tematichnogo-otsnyuvannya-za-rozdlom-6-tvorennya-novo-ykrani/testov-zavdannya-dlya-pdgotovki-do-tematichnogo-otsnyuvannya-za-rozdlom-6-tvorennya-novo-ykrani