9 клас історія України

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Розвиток освіти

Початкова освіта. За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п'ять років. Ці школи проголошувалися позастановими. Для них було визначено чіткий перелік предметів: Закон Божий, читання книг цивільного та церковного змісту, письмо, арифметика (перші чотири дії), церковний спів. Проте навіть у такому вигляді початкова освіта дуже відставала від потреб духовного й економічного розвитку українського суспільства. Початкових шкіл не вистачало навіть для тих, хто був спроможний платити за навчання. Не кращим був стан справ із початковою освітою в Західній Україні. У 1869 р. Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Проте значна частина учнів через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень, відсутність кваліфікованих учителів не мали можливості регулярно відвідувати школу. Австро-угорські власті не забороняли навчання рідною мовою, проте в більшості шкіл Східної Галичини воно велося польською, у Північній Буковині – німецькою, на Закарпатті – угорською. Кількість українських шкіл постійно скорочувалася. Оскільки мережа початкових шкіл не задовольняла потреби населення, представники української інтелігенції стали організовувати недільні школи для дорослих. У них навчалися селяни, робітники, ремісники. Ці школи, які працювали в неробочі дні, отримали назву «недільні». Перша недільна школа в Україні була відкрита в жовтні 1859 р. в Києві. Згодом розпочали свою роботу такі школи в Харкові, Полтаві, Чернівцях, Одесі та інших містах. Усього протягом 1859–1862 рр. в Україні діяло 111 недільних шкіл.

Середня освіта. Значно більше уваги царизм звертав на середню освіту. Адже вона була основою вищої освіти, яка готувала фахівців для підприємств, державних, наукових і культурних установ. До мережі середніх навчальних закладів належали класичні восьмирічні гімназії. У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Разом із ними функціонували чотирирічні прогімназії. Вони давали переважно гуманітарну освіту. Освіту з природничим і фізико-математичним ухилом надавали семирічні реальні гімназії. Із 1871 р. їх перейменували на реальні училища. У них давні мови не вивчали, а докладно опановували природознавство, хімію, фізику, математику, креслення, сучасні мови. Навчання в реальних училищах було більше наближеним до потреб життя. Проте, випускникам класичних гімназій надавалося право вступати в університети без вступних екзаменів. Випускники ж реальних училищ могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Гімназії так само проголошувалися безстановими і загальнодоступними. Однак, щоб поступити до них, учні мусили бути відповідно підготовленими й платити за навчання. Проміжною ланкою між гімназіями й університетами були ліцеї. Окремо функціонувала мережа середніх закладів, де учні отримували фахову підготовку. Учителі навчалися в учительських семінаріях. Військовики закінчували семирічні кадетські корпуси. Священиків готували в духовних семінаріях. Кваліфіковані фахівці для сільського господарства, промисловості й торгівлі закінчували комерційні та сільськогосподарські училища. На західноукраїнських землях середню освіту теж здобували в гімназіях. У 1874 р. австрійський уряд дозволив вести навчання в них рідною мовою. Перша українська гімназія була відкрита в Перемишлі в 1887 р. Наприкінці XIX ст. також у Галичині було 6 українських гімназій, тоді як польських – 29. Дві німецько-українські гімназії працювали на Буковині. Тут українська мова викладалася лише як окремий предмет. У трьох гімназіях Закарпаття навчання велося тільки угорською мовою.

Вища освіта. Поряд зі Львівським, Харківським і Київським університетами протягом другої половини XIX ст. почали діяти кілька нових. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет, що було зумовлене зростанням освітніх потреб півдня України. У 1875 р. було засновано Чернівецький університет. Потреби промислового розвитку зумовили необхідність відкриття в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів – у Львові та Києві, технологічного в Харкові (1885 р.), гірничого в Катеринославі, двох ветеринарних інститутів у Харкові та Львові, сільськогосподарського в Одесі. Слід відзначити, що політехнічний інститут у Києві став одним із центрів технічного прогресу всієї Російської імперії. Тут було організовано одне із перших товариств повітроплавання, а його член – військовий льотчик Петро Нестеров у 1913 р. виконав вперше в світі «мертву петлю». На базі ліцею князя О. Безбородька в Ніжині почав діяти Історико-філологічний інститут. У всіх цих навчальних закладах студенти навчалися нерідною мовою, тому більшість із них поступово втрачала зв'язок зі своїм народом. Винятком були кафедра історії України у Львівському університеті, відкрита в 1894 р.(очолював М.Грушевський), і кафедра української мови та літератури в Чернівецькому університеті (очолював С. Смаль-Стоцький). У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.

2. Розвиток науки

Мал. 1. І. Пулюй.	Мал. 2. І. Мечников.

У пореформений період особливого розвитку набули природничі науки. Професори Київського університету стали засновниками нової алгебраїчної школи. Професор Харківського університету Олександр Ляпунов отримав широке визнання завдяки дослідженню та виявленню багатьох закономірностей рівноваги механічних систем. Професор Київського університету Михайло Авенаріус успішно займався дослідженнями у сфері молекулярної фізики. За свої наукові досягнення в 1881р. був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Західноукраїнський фізик Іван Пулюй, працюючи в провідних наукових центрах Європи, зробив відкриття так званих ікс-променів, пізніше названих рентгенівськими. Також він разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав із староєврейської мови Псалтир та з грецької Євангеліє. Провідні позиції у світі зайняла біологічна наука. її досягнення насамперед пов'язані з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова. Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті. Разом із мікробіологом Миколою Гамалією він у 1886 р. заснував першу в Україні та другу в світі бактеріологічну станцію й почав виготовляти та з успіхом застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для попередження та лікування таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума,холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. За відкриття явища фагоцитозу (знищення кров'яними тільцями – фагоцитами – збудників інфекції) Ілля Мечников – учений з України – отримав найпрестижнішу наукову нагороду – Нобелівську премію. Ю Шимановський винайшов чи мало медичних інструментів та працював над проблемами хірургії. Уродженець і патріот України вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай упродовж 17 років вивчав народи Океанії, Південно-Східної Азії та Австралії. Зібраний ним багатий етнографічний матеріал став основою спеціальної науки про людину – антропології.

Мал. 3. Ф. Вовк.

Знаним етнографом і археологом був Федір Вовк. Заслуговують уваги дослідження Володимира Вернадського про біосферу та ноосферу. Продовжили свій розвиток і суспільні науки. Нових успіхів досягла історична наука. Протягом другої половини XIX ст. Дмитром Яворницьким була опублікована величезна кількість історичних джерел. Це насамперед 35 томів «Архива Юго-Западной России» та 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». М. Костомаров, написав такі визначні праці, як «Богдан Хмельницький», «Руїна» та багато інших. Засновником української історичної школи став джерелознавець, археолог, історик В. Антонович. Його праці «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні» обґрунтовували самобутність українського народу, історичні корені його національної самобутності. Учений також став засновником української археології, розпочавши систематичні археологічні розкопки слов'янських пам'яток.  Відомим істориками також були М. Грушевський («Історія України¬-Руси»), Олександра Єфименко, Дмитро Багалій.

Мал. 4. Д. Яворницький.	Мал. 5. М. Грушевський.	Мал. 6. Д. Багалій.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький – «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О. О. Потебня. Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречи» та ін. Відомими науковцями-філологами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.

Мал. 7. О. Потебня.	Мал. 8. Б. Грінченко.	Мал. 9. А. Кримський.

3. Література

Українська література цього періоду характеризувалася різноманітністю художніх напрямів. Вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя,торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. Найяскравішими рисами літератури стали насамперед реалізм і романтизм, які органічно поєднувалися та доповнювали один одного. Реалістичний напрям у літературі започаткувала своєю творчістю Марко Вовчок (Марія Вілінська). Вона створила першу українську соціальну повість «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпацтво, захищала знедолених людей. її твори здобули широку популярність не лише в Україні, а й були перекладені на багато європейських мов. Значної слави набув роман П. Куліша «Чорна Рада», в якому розкрито історичні мотиви козаччини. Глибокі соціальні й психологічні проблеми 70-90-х років відображав у своїй творчості Іван Нечуй-Левицький. Він описав життя чи не всіх суспільних верств: селян і робітників, заробітчан («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), міщанства («На Кожум'яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духівництва («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт»). Соціально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного. Це насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Голодна воля».

Мал. 10. М. Вовчок.	Мал. 11. І. Нечуй-Левицький.	Мал. 12. П. Мирний.

У другій половині XIX ст. розквітнув талант Леоніда Глібова. Він став засновником української реалістичної байки. У своїх творах поет висміював такі соціальні лиха, як кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість, войовничу неосвіченість та ін. Народну любов і славу здобув засновник громадянської та пісенно-романсової лірики Степан Руданський. Його знамениті «Співомовки» є портретним відображенням таких рис українського народу, як дотепність, оптимізм, веселість, мудрість і волелюбство. Наприкінці XIX ст. розпочалася літературна діяльність Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»). Він заявив про себе як блискучий новеліст світового рівня. Історична повість «Дорогою ціною», у якій письменник виразно протестував проти національного гноблення українців,відразу була перекладена кількома іноземними мовами. У 90-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального і національного гноблення. Відомими також є такі її твори: «Пісня про волю», «Бояриня», «Лісова пісня». Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина І. Франка. Він написав майже 5 тис. літературних і наукових праць. Важливе місце в них посідає опис життя робітників («Борислав сміється»), у яких він засуджує соціальну експлуатацію. Талановитий митець створив романтичний образ революціонера в українській літературі («Вічний революціонер», «Каменярі»). Болючим соціально-побутовим сюжетам підпорядковані його поеми «Наймичка», «Марійка»,«Смерть убивці». Висвітлення проблем загальнолюдських стосунків принесли йому світову славу. Це, зокрема, романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя». Відомими літераторами початку ХХ ст. також були Василь Стефаник («Камінний хрест»), Володимир Винниченко («Голота», «Солдатки»), Олександр Олесь («По дорозі в казку»), Гнат Хоткевич («Довбуш»).

Мал. 13. М. Коцюбинський.	Мал.14. Л. Українка.	Мал. 15. І. Франко.

4. Драматургія, театр та музика

Незважаючи на перешкоди, які ставив російський царизм на шляху розвитку драматургії, вона піднімалася до все вищого художнього й інтелектуального рівня. Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»). Вони створили колоритні п'єси у жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. Їхні драматичні твори стосувалися української історії та сучасного життя.

Мал. 16. М. Старицький.	Мал. 17. М. Кропивницький.	Мал. 18. І. Карпенко-Карий.

У 1864 р. у Львові відкрився перший український професійний театр. У 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів. До трупи входило чимало акторів: Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. У 1906 р. Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який наступного року переїхав до Києва.

Мал. 19. М. Садовський.	Мал. 20. М. Заньковецька.	Мал. 21. П. Саксаганський.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Відомою його  роботою є «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.). Популярністю користувалися опери Петра Сокальського «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький». Центром української музики став Микола Лисенко («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна» та ін.). Видатною оперною співачкою та актрисою  була Соломія Крушельницька, уродженка Тернопільщини.

Мал. 22. С. Гулак-Артемовський.	Мал. 23. М. Лисенко.	Мал. 24. С. Крушельницька.

У 1862 р. відомий український поет і етнограф Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України». Невдовзі вірш став піснею. Музику до нього написав Михайло Вербицький. Після проголошення незалежності України пісня стала державним гімном. 

Мал. 25. П. Чубинський.	Мал. 26. М. Вербицький.

5. Архітектура, скульптура та живопис

Талановитим архітектором був Олександр Беретті. За його участю у Києві Було споруджено Володимирський собор. Прославилися також: Олександр Кобелєв (будинок Київського політехнічного інституту), Олександр Вербицький, Олексій Бекетов та Юліан Захаревич (Львівський політехнічний інститут), З. Горголевський (Оперний театр у Львові).

Мал. 27. Володимирський собор у Києві (1862–1896 р.).

Мал. 28. Будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (нині Національний університет). 1864–1873 рр.

Мал. 29. Будівля оперного театру в Одесі (1883-1887 рр.).

Мал. 30. Оперний театр у Львові (1897-1900 рр.).

Мал. 31. Будівля національної опери України (1901 р.).

Мал. 32. Будинок із химерами (1902-1903 рр.).

Найвідомішим українським скульптором був Леонід Позен. Відомі такі його композиції як «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Скіф», «Запорожець у розвідці». Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Богдана Хмельницького у Києві (1888 р.) Михайла Мікешина.

Мал. 33. Пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві. Скульптор М. Микешин (1888 р.).

Відомими живописцями були: Лев Жемчужников, Іван Соколов, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко («Сінокіс»), Микола Мурашко, Киріяк Костанді («В люди»), Микола Ярошенко. Видатним також був Архип Куїнджі («Чумацький шлях», «Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Степ» та ін.). Прославилися своїми полотнами також Сергій Васильківський («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні»), Корнил Устиянович («Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»), Ілля Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), Микола Самокиш, Олександр Мурашко («Праля», «Продавщиці квітів» та ін.).

Мал. 34. «Сінокіс» М. Пимоненко.	Мал. 35. «Ворожіння» М. Пимоненко.

Мал. 36. М. Пимоненко.	Мал. 37. В. Васильківський.	Мал. 38. І. Рєпін.

Мал. 39. «Козаки в степу»  С. Васильківський.

Мал. 40. «Весняний день в Україні» С. Васильківський.

Мал. 41. «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Рєпін (1878–1891 р.).

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
1850 р. – в Києві відкрито першу жіночу гімназію.
1859 р. – перша недільна школа в Україні.
1864 р. – шкільна реформа у Російській імперії.
1865 р. – на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет.
1869 р. – Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.
1875 р. – було засновано Чернівецький університет.
1882 р. – з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів.
1886 р. –  заснування першої в Україні та другої в світі бактеріологічної станції.
1894 р. – відкриття у Львівському університеті кафедри історії України.
1906 р. – Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр.

15.05.20

Нікопольщина в ІІ половині ХІХ - на початку ХХ століття.

Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. в історії краю позначені низкою подій і явищ, котрі знаменували собою початок принципово нової епохи. Модерні процеси в економіці України суттєво змінили місце та роль регіону в імперській економіці. В першу чергу це стосувалося Півдня України, де складалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Кривий Ріг – залізорудної, Нікопольський басейн – марганцевої. Ці осередки промислового виробництва набули загальноросійського значення. Донбас, Кривий Ріг, Нікополь – входили до складу Катеринославської губернії. Тому, говорячи про центр важкої індустрії у Південноукраїнському регіоні, маємо на увазі саме Катеринославську губернію.

Каталізатором цих процесів в економіці стало залізничне будівництво, яке стимулювало розвиток вищезгаданих галузей. 18 травня 1884 р. урочисто відкрили нову залізницю разом з мостом через р. Дніпро. Вона отримала назву Катерининська і вже через короткий час стала найкрупнішою в імперії. А міст через Дніпро, який ми зараз називаємо Старим, являв собою одну з величезних і витончених споруд інженерного мистецтва ХІХ ст. За своєю довжиною він був третім у Європі. Прокладання залізниці з Донбасу до Кривого Рога через Катеринослав і будівництво моста через Дніпро кардинальним чином змінило долю губернії і міста. За суттю ця подія стала другим народженням як губернії, так і міста.

Потрібні були надзвичайно багаті поклади залізних руд з високим відсотком заліза у криворізькому районі, що на Заході губернії, і залягання невичерпних пластів кам’яного вугілля на Сході губернії з одного боку, і поява такого багатостороннього громадського діяча, яким був у вищий мірі енергійний, глибоко освічений наш земляк О.М. Поль, з іншого, щоб відкрити ці дві величезної можливості складові для майбутнього розвитку краю. Поєднання Західного і Східного районів (Криворіжжя і Донбасу) викликало великий „Заводопромисловий” струм, такий нестримний, що глибоко сколихнув сонне життя багатого на мінерали краю.

На початок ХХ століття тут працювало 5 найбільших металургійних заводів: Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, Донецько-Юрївський, які продукували чверть загальноросійського чавуну.

Високий рівень концентрації промислового виробництва (одне з перших місць у світі), значний вплив іноземного акціонерного капіталу (Франція, Бельгія, Англія, Німеччина) супроводжувалися запровадженням новітньої техніки та технології, використанням передових форм організації праці, підготовкою кваліфікованих кадрів. Такі зміни перетворили губернію на потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам’яного вугілля, 69% виплавки чавуну, 58% заліза і 57% сталі Російської імперії (1913). „Підприємницька лихоманка” призвела до значного і швидкого накопичення капіталів до формування промислової буржуазії, організаторів гірничозаводської промисловості.

Одним з найвідоміших явищ у суспільному, економічному і культурному житті губернії було земське самоврядування. Катеринославське губернське земство, відкрите 15 вересня 1866 р. було найстарішим на Україні.

Бурхливий розвиток Катеринославщини кінця ХІХ-поч.ХХ ст. був перерваний карколомними подіями Першої світової війни та революційними змаганнями. В Катеринославській губернії в деяких повітах (усього 8, потім – 5) влада змінювалася з 1917 по 1918 рр. до 12 разів.

Після революції та закінчення військових дій перед владою відразу ж постало питання удосконалення старого адміністративно-територіального устрою, а також численних перейменувань міст та сіл, вулиць та площ, заводів та різних установ. Перші зміни на теренах Катеринославщини відбулися ще в 1919 р., коли була створена Донецька губернія з трьох повітів Катеринославської губернії. У 1920 р. при створенні Олександрівської губернії (у 1921 р. перейменована на Запорізьку) Катеринославщина втратила Олександрівський повіт. Кардинальна адміністративно-територіальна реформа 1922 – 1925 рр. остаточно знищила старий устрій – замість повітів та волостей з'явилися округи та райони, а у 1925 р. ліквідовано губернії. На місці Катеринославської губернії залишилось 7 округів, серед яких Криворізький, Катеринославський та Павлоградський. Останні два у 1926 р. були об’єднані в один - Дніпропетровський (у липні 1926 р. Катеринослав було перейменовано на честь голови ВУЦВК Григорія Івановича Петровського). У 1920 – 1930х  рр. відбулись майже усі основні перейменування на честь діячів партії і радянського уряду.

Створенню областей, в тому числі і Дніпропетровської 27 лютого 1932 р., передував ще один експеримент в адміністративно-територіальному поділі – в 1930 р. ліквідовано округи, а райони безпосередньо підпорядковувались центру. Ця система спричинила невідповідність між управлінням регіонами та соціально-економічним розвитком і стала основною причиною переходу до обласної моделі устрою. На момент створення у 1932 р. Дніпропетровська область складалась з 50 районів та 4 міст – Дніпропетровськ (нині – Дніпро), Запоріжжя, Кам’янське (у 1936 – 2016 рр. – Дніпродзержинськ) та Кривий Ріг, з населенням 4 032 200 чол. Пізніше, у 1938 і 1939 рр, частина її території ввійшла до складу щойно утворених Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської областей, і Дніпропетровська область отримала сучасні кордони.

У роки Другої світової війни, не дивлячись на жорстокі бої на підступах до Дніпропетровська (нині – Дніпро), спротив, який чинили війська Резервної армії, потім 6-ї армії, героїчно захищаючи міста та села (з серпня 1941 р. до березня 1944 р. – період нацистської окупації області). На окупованій території діяли підпільні організації та партизанські загони, знищуючи людську силу та техніку ворога. Під час нацистського окупаційного режиму у Дніпропетровській області було знищено 78 118 осіб цивільного населення та 37 185 військовополонених. Насильницьке вивезення на роботу до Німеччини на Дніпропетровщині отримало величезні масштаби. Всього було вивезено 176 303 осіб. Протягом героїчного форсування Дніпра, осінньо-зимового наступу військ 2-го та 3-го Українських фронтів в 1943 та 1944 рр., у важких боях Дніпропетровщина була визволена від ворога і почала відновлювати зруйноване війною господарство.

Протягом 1940 – 1980-х рр. Дніпропетровщина перетворилась на один з найпотужніших промислових і сільськогосподарських регіонів України. Гірничодобувна, металургійна, металообробна, машинобудівна, хімічна та інші галузі промисловості Дніпропетровщини у багатьох напрямках досягли провідного рівня в колишньому СРСР.

У 1940 – 1970-х рр. в Дніпропетровську і області склався військово-промисловий ракетно-космічний центр на базі заводу “Південмаш” і КБ “Південне”. У 2014 р. виповнилось 60 років від дня заснування машинобудівного заводу і 50 років конструкторському бюро, де зосереджені провідні вчені, висококласні проектанти, інженери, конструктори, виробничники, які вирішували найскладніші питання, створювали й впроваджували новітні технології, визначаючи світовий рівень багатьох напрямів і досягнень у ракетно-космічній науці і техніці.

Добре відомо, що Дніпропетровщина з повним правом вважається “кузнею кадрів”. 

Окремі періоди цілої країни були названі “дніпропетровськими”, “брежнєвськими”. Далеко за межами України відомі імена Д.І.Яворницького – видатного українського вченого, історика, археолога, фундатора Дніпропетровського історичного музею; А.С. Синявського – директора Катеринославського комерційного училища, відомого діяча освіти, науки, громадського життя; М.В. Родзянки – предводителя Катеринославського дворянства, члена Державної Думи Росії; О.А. Ган – першої російської жінки романістки; О.П. Блаватської – засновниці всесвітнього теософського товариства, письменниці; П.П.Ширшова –полярника, океанографа, Героя Радянського Союзу; І.І. Гвая – конструктора реактивних мінометів “Катюша”; Ж.Я. Котіна – конструктора важких танків; Л.В.Пісаржевського – вченого хіміка; Стародубова К.Ф. - академіка, вченого-металурга; О.Л. Красносельського – архітектора, поета; І.М. Труби – освітянина, громадського діяча; Т.Я. Пати – засновниці школи петриківського народного розпису; В.П. Петрова (Домонтовича) – письменника, вченого, громадського діяча; В.П. Підмогильного – видатного українського письменника; М.К.Янгеля – видатного конструктора ракетної техніки, двічі Героя Соціалістичної Праці; О.Т. Гончара – Героя України, видатного письменника; Л.Б. Когана – педагога, видатного скрипаля, лауреата Ленінської премії; Вадима Сідура – всесвітньо відомого скульптора, та багатьох інших наших земляків, тих, хто народився, жив і працював на Дніпропетровщині.

08. 05. 2020

УКРАЇНСЬКІ ПІДПРИЄМЦІ-БЛАГОДІЙНИКИ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Визначна роль українських меценатів у розвитку освіти, науки, культури, в духовній розбудові нашої держави заслуговує на вивчення, бо несе в собі високу патріотичну ідею подвижництва багатьох вітчизняних діячів. Вони дбали не лише про зростання особистих статків, а й переймалися важливими проблемами збереження і подальшого розвитку української культури, робили значні матеріальні внески в її підтримку.

Знавець київської старовини, автор книг і публікацій про Київ - Михайло Борисович Кальницький, який щедро ділиться своїми знаннями і любов'ю до нашого міста з працівниками і користувачами бібліотеки, став ведучим краєзнавчого альманаху і розповів присутнім цікаві факти про українських підприємців-благодійників кінця 19 початку 20 ст.

Розвиткові культури України сприяла ціла плеяда багатьох підприємців-меценатів. Меценатською діяльністю займалися й окремі українські поміщики. Таким був Григорій Павлович Галаган. 

У своєму маєтку в селі Сокиринцях, відкрив для селян перше в Україні позичково-ощадне товариство. За його допомогою було створено і діяло багато народних шкіл та ремісниче училище у Прилуках, інтернат. Він матеріально підтримував часопис "Київська старовина", його коштом було видано чимало книг. Коли загинув його єдиний син Павло, Григорій у пам’ять про сина заснував у Києві навчальний заклад (колегію) його імені, беручи на навчання й утримання здібних, але малозабезпечених юнаків. Тут навчалося та перебувало на повному утриманні 70 підлітків. 

Навчальний заклад мав у своєму розпорядженні добре обладнаний природничий кабінет, телескоп, фізичну лабораторію, музичний клас, бібліотеку. При ньому була власна лікарня, їдальня, спортивний зал, церква, музей, гуртожиток. Це був зразковий навчальний заклад усієї Російської імперії. На жаль, колегія припинила своє існування у 1917-1918 рр. 

Також ще одним визначним меценатом була сім’я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир). Вони допомагали вченим, діячам літератури. Платон Симиренко дружив з Тарасом Шевченком, надав кошти на видання "Кобзаря". Захоплювався садівництвом і проводив селекційну роботу, яку продовжив після його смерті син Левко. На Всеросійській селекційній виставці 1890 року, отримав найвищу премію і став офіційним "королем садівництва" Російської імперії. Його прізвищем названо чудовий зимовий сорт яблук. 

Василь Симиренко протягом 40 років передавав десяту частину прибутків на потреби української культури. За власний кошт утримував майже всі українські газети та журнали, фінансував історико-етнографічні експедиції, театральні трупи, сплачував стипендії відомим українським письменникам, діячам культури. 

Великим меценатом була сім’я Терещенків, власників цукрових заводів, які походили з міста Глухова. Девізом їхнього дворянського герба були слова "Прагнути до громадських справ". На своїх підприємствах вони створювали зразкові умови для роботи і життя своїх робітників. 

Микола Терещенко віддавав значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоров’я. 

Федір і Надія Терещенки створили в Києві картинну галерею. Варвара (дочка Миколи Терещенка) і Богдан (зять Миколи Терещенка) Ханенки, передали 3145 цінних експонатів до Художньому музею. Вони стали основою сучасних зібрань образотворчого мистецтва чотирьох київських музеїв: ім. Т. Шевченка (в колишньому будинку М. Терещенка), Національного художнього, Російського мистецтва, Західного та Східного мистецтва ім. Варвари та Богдана Ханенків. 

Євген Чикаленко фінансував газети "Громадська думка", "Рада", створив фонд допомоги українським письменникам при Науковому товаристві імені Шевченка, заснував гуртожиток для українських студентів у Львові. Коли 1895 року у нього померла восьмирічна донька Євгенія, він вирішив усі кошти, які б мали становити посаг, віддати на громадські справи, і таким чином вшанувати її пам’ять. 

Сьогодні, на жаль, ми не можемо похвалитись великою чисельністю благодійників, які підтримують українську культуру. Та все ж, за 5 років Україна піднялась на 20 позицій у світовому рейтингу благодійності. Віримо, що нам під силу піднятися ще вище, бо ми добра та свідома нація!