11 клас Всесвітня історія
15.05.20
Модерне (індустріальне) та постмодерне (постіндустріальне, інформаційне) суспільства: тяглість та зміни
1. КОНЦЕПЦІЯ ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА. Родоначальником концепції індустріального суспільства вважають американського економіста Пітера Друкера, який у 1940-х рр. опублікував кілька праць, присвячених цій проблемі: «Майбутнє індустріальної людини» (1942 р.), «Ідея корпорації» (1946 р.), «Великий бізнес» (1947 р.), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949 р.). Становлення індустріальної системи він відносить до XX ст. Її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. Індустріальна система знаменує перехід до індустріального суспільства. Центральним інститутом індустріального суспільства є велике спеціалізоване підприємство. П. Друкер визначає два різновиди індустріального суспільства: капіталістичне й соціалістичне. Капіталістичне індустріальне суспільство П. Друкер називає вільним, а соціалістичне — рабським.
У 1960-х рр. теорію індустріального суспільства розвинули американський соціолог і економіст Волт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон. Підсумок цій концепції зробив американський економіст Джон Гелбрейт (праця «Нове індустріальне суспільство», 1967 р.).
У «Новому індустріальному суспільстві» Дж. Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов’язує з технічним прогресом. Технічний прогрес у нього є сутністю, що саморозвивається, породжує сама себе. Технічний прогрес та організація визначають економічну форму суспільства.
Дж. Гелбрейт виділяє дві форми капіталістичної економіки з точки зору рівня техніки, масштабів виробництва й форми організації підприємств — великі корпорації та дрібне виробництво. Дрібне виробництво не відіграє значної ролі в сучасній економіці. Її основу становлять великі корпорації, породжені передовою технікою, які формують індустріальну систему. Щоправда, сам Дж. Гелбрейт вважає неприпустимим ототожнення великої корпорації з монополією.
Індустріальна система, за Дж. Гелбрейтом, у свою чергу, визначається високорозвиненою технікою, що зумовлює всі інші її ознаки: панування корпорацій у вирішальних сферах економіки; необхідність великих капіталовкладень; ускладнення умов і зростання витрат часу на виконання завдань, що постають перед виробництвом у зв’язку зі збільшенням ролі наукових досліджень і необхідності належних лабораторних випробувань; підвищення вимог до кваліфікації робітництва й керівництва корпораціями; потреба в ліквідації ризику для великих корпорацій, яка вимагає планування.
В індустріальному суспільстві зростає і роль держави, яка мусить узяти на себе частину витрат для забезпечення технічного прогресу й зменшення ризику підприємств від його запровадження. Тобто саме техніка визначає всю економічну структуру суспільства.
Дж. Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій: підприємницьку і зрілу. У підприємницькій корпорації (1920—1930-ті рр.) господарем і керівником був окремий капіталіст, власник капіталу. Його основною метою була максимізація прибутку. Контроль над корпорацією зумовлювався капіталом особи, що здійснювала підприємницьку діяльність, а не її компетентністю. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання.
На зміну підприємницькій корпорації приходить зріла корпорація. Цей перехід зумовлений технічним прогресом, його вимогами. Зріла корпорація — це колективна організація, тому приватна власність замінюється суспільною капіталістичною власністю. На чолі зрілої корпорації стоїть не окремий підприємець, а техноструктура, до якої переходить влада.
Дж. Гелбрейт визначає техноструктуру як «союз знань і кваліфікації». Це основний керівний персонал великих корпорацій, який складається з людей, що спеціалізуються на керівництві виробництвом, збутом, фінансами, корпоративним плануванням, тобто тих, хто приймає рішення. Він підкреслює, що цей керуючий інтелект — мозок підприємства. Це група людей (не тільки менеджерів), яка «охоплює всіх, хто володіє спеціальними знаннями, талантом або досвідом групового прийняття рішень». Саме цю групу людей Дж. Гелбрейт пропонує назвати техноструктурою.
Перехід у корпораціях влади до техноструктури змінює й мету діяльності корпорацій. Передусім вона відображає не особистий інтерес підприємця, а суспільний, керується не максимізацією прибутку, а суспільною метою. На перший план техноструктура висуває економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам. Ефективне функціонування корпорації забезпечує високий рівень дивідендів. Отже, наявне узгодження інтересів суспільства, корпорацій та індивідів.
Важливою рисою індустріальної системи Дж. Гелбрейт називає планування, яке теж породжує розвиток науки і техніки. Велика корпорація з її складною технікою, значними капіталовкладеннями не може ефективно функціонувати за умов ринкової стихії. Ринок перестав бути надійним регулятором виробництва. Його заступає планування корпоративної діяльності.
В індустріальному суспільстві, як зазначає Дж. Гелбрейт, нібито зникає конфлікт між багатими й бідними. Замість нього з’являється новий конфлікт, породжений НТР, — між «класом освічених» і «класом неосвічених та малоосвічених». Вирішальною силою індустріального суспільства стає «клас освічених», складовою частиною якого є техноструктура. Ця теорія Дж. Гелбрейта, на його власне визнання, мала на меті спростувати марксистське вчення про протилежність інтересів праці та капіталу.
Велику роль в індустріальному суспільстві Дж. Гелбрейт надає державі. Технічний прогрес у нього автоматично зумовлює необхідність втручання держави в економічне життя. Він визнає необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподілу національного доходу через систему податків, сприяння розвитку НТР, освіти, національної оборони. При цьому він підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо держави. Державу й корпорації Дж. Гелбрейт розглядає як дві незалежні сили, які плідно співпрацюють одна з одною.
2. КОНЦЕПЦІЯ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА. Термін «постіндустріалізм» запровадив у науковий обіг англійський соціолог А. Пенті ще на початку XX ст. Науковець дав і його перше визначення: «стан суспільства, яке постане після розвалу індустріалізму». Він пропонував використати цей термін для роздумів про майбутнє у зв’язку з тим, що «індустріалізм приречений».
Як вам уже відомо, концепція постіндустріалізму склалася в 1970-х рр. і пов’язана з ім’ям професора соціології Гарвардського університету Деніела Белла. Ще з кінця 1950-х рр. він активно пропагував її. А в 1970 р. на VII Міжнародному соціологічному конгресі Д. Белл представив сформовану концепцію постіндустріального суспільства. У 1973 р. вийшла друком праця Д. Белла «Настання постіндустріального суспільства», у якій він оприлюднив найновіший удосконалений варіант концепції.
Систему постіндустріалізму Д. Белл характеризує п’ятьма ознаками:
- 1) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;
- 2) переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;
- 3) провідна роль теоретичних знань як основи нововведень в економіці, політиці й соціальній структурі суспільства;
- 4) орієнтація в майбутньому на методи контролю й оцінювання можливих напрямів розвитку технології;
- 5) прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології».
Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набувають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають.
Д. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється в зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві».
ЗАВДАННЯ:
1. Підготувати презентації: 1) Постіндустріальне суспільство, прояви в повсякденному житті. 2) Соціальна структура постіндустріального суспільства.
2. Дати аргументовану відповідь на запитання: «Чи можна стверджувати, що радянське тоталітарне суспільство розвалилося під тиском змін, зумовлених постіндустріальною добою?»
3. Скласти порівняльну таблицю «Спільні й відмінні риси індустріального й постіндустріального суспільств».
Питання для порівняння
|
Індустріальне суспільство
|
Постіндустріальне суспільство
|
08. 05. 2020
Загальні тенденції розвитку культури в другій половині ХХ - на початку ХХІ століття
1. Індустріальну стадію розвитку суспільства, на
якій західні держави та Японія перебували від кінця XIX ст., в
останній третині XX ст. заступила постіндустріальна. Якщо для
індустріального суспільства є характерним домінування великого машинного
виробництва, наявність маси найманих робітників, які працюють на промислових
підприємствах, боротьба за джерела сировини, енергії, ринки збуту товарів, то
постіндустріальному притаманна науково-технічна революція, перевага сфери
послуг над сферою виробництва; створення й використання новітніх технологій,
які, своєю чергою, значно підвищують продуктивність праці, змінюють характер
виробництва; переміщення центру знань, що справляють вирішальний вплив на
політику, до університетів; зміни в соціальній структурі суспільства. Так, в усіх
розвинених країнах в останні десятиріччя XX ст. у 2-4 рази зменшилася
частка населення, зайнятого в сільському господарстві, значно скоротилася армія
промислових робітників. Деякі професії, пов’язані з виробництвом, просто
зникли; водночас збільшилася частка людей, зайнятих у сфері послуг, у науковій
сфері, в освіті. Приміром, у США кількість студентів збільшилася з 2,3
млн в середині 50-х рр. до 7,1 млн в 1970 р., у Франції - з 0,8 до 2,1 млн за
той самий період. У цілому важливою складовою соціальної структури
постіндустріального суспільства стають середні верстви, частка яких становить
від 1/4 до 1/3 самодіяльного населення. Серед цієї групи можна вирізнити
принаймні дві підгрупи: дрібних і середніх підприємців та “нові середні
верстви”, що складаються з людей, безпосередньо пов’язаних з науково-технічною
революцією (НТР).
Слід
відзначити, що теорію нового суспільства в 60-70-ті рр. XX ст, було
висунуто американським соціологом Д. Беллом, директором Гудзонівського
інституту Г. Каном, економістом і соціологом Р. Тібоглдом. Згідно з цією
теорією, у постіндустріальному суспільстві головними сферами діяльності є
інформатика і сфера обслуговування. У 80-ті рр. концепція постіндустріального
суспільства набула розвитку в теорії “інформаційного суспільства” (Л. Масуда,
Дж. Нейстріт), в якій реально зростає значення виробництва, розподілу й
використання інформації. Ця теорія має підтвердження на практиці, оскільки в
останні десятиріччя XX ст. інформаційні потоки значно збільшилися. Швидкість їх
пересування зросла, кількість інформації подвоюється кожні два роки. Це
приводить до того, що інформація стає найціннішим і найдорожчим продуктом
людської діяльності. Той, хто володіє інформацією, володіє ситуацією. Це веде
до переоцінювання цінностей, зміни стереотипів, формує новий стиль життя,
поведінки, моралі, впливає на цивілізаційні процеси в усьому світі.
2. Друга половина XX ст. стала новим етапом розвитку світової культури,
який почався після другої світової війни і характеризується новими рисами, що
виникли внаслідок змін у суспільстві.
По-перше,
трансформація суспільства на Заході була пов'язана з НТР, яка розгорнулась у 50-60-х рр. і триває
донині. Починаючи із Заходу, нові тенденції в культурі, житті людей поширилися
на весь світ. НТР стала однією з причин перетворення індустріального суспільства у постіндустріальне.
По-друге,
на розвиток культури впливає індустріалізація.
Індустріалізація,
що дала людству досконалі технічні засоби й новітні технології, створила нові
умови для тиражування й передавання культурної інформації про концерти,
фестивалі, конкурси, експозиції. Зникла визначальна різниця між тим, де
перебуває глядач, а де - витвір мистецтва. Споживачем “культурної продукції”
є все суспільство.
По-третє,
відбувається інформатизація культури, тобто надання духовному виробництву
інформативного характеру. Розвиваються комп’ютерні мережі, найяскравішим
втіленням яких є Інтернет, що сприяє виникненню “інформаційного суспільства”.
По-четверте,
поряд з інформатизацією культури відбувається її технізація - залежність від
рівня й характеру машинних технічних засобів як передавання культурної
інформації, так і її виробництва. Тепер комп’ютер може створювати витвори
мистецтва.
По-п’яте,
в нашому небезпечному світі люди чимраз частіше доходять висновку, що весь світ
єдиний. Внаслідок цього в культурі формується нова тенденція - космізація, тобто
розуміння загальної (космічної) єдності людини і навколишнього природного
середовища. Саме в цій сфері налагоджуються взаємини між країнами Сходу і
Заходу. А космізація культури, своєю чергою, привела до екологізації культури,
спрямованої на охорону навколишнього середовища. У 70-х рр. виник масовий рух
за охорону природи - “зелені”, було сформовано міжнародний рух “Грін-піс”
(“Зелений світ”). Космізація та екологізація сприяють поширенню гуманістичних
аспектів у культурі.
По-шосте
-
взаємопроникнення культур різних регіонів. Зараз у науці й суспільній
свідомості поширюється'усвідомлення глобалізації соціальних і культурних
процесів у сучасному світі, що сприяє активному діалогу культур Заходу і Сходу,
пошукові точок дотику, взаємодії й трансформації культур. Так, скажімо, кращі
характерні риси західної культури - дух демократії та
громадянського суспільства, динамізм, орієнтація на новизну, ствердження
гідності й поваги до людської особистості, ідеали волі, рівності,
толерантності, - запозичають передові країни Азії та Африки.
На
західне суспільство навзаєм позитивно впливають духовно-моральні системи
східних країн, які орієнтуються на високі духовні основи в людській особистості
й критично ставляться до всього плотського, приземленого.
По-сьоме,
поряд із тенденціями інтернаціоналізації у світовому культурному процесі
відбувається бурхливий розквіт національних культур, особливо в умовах здобуття
незалежності державами "третього світу”. Це зробило світову культуру кінця
XX ст. надзвичайно різноманітною.
По-восьме,
у другій половині XX ст. провідну роль починають відіграватимасова культура і
поп-культура які, на відміну від елітарної, орієнтуються не на реалістичні
образи, а створюють світ міфічних героїв (Супермен, Бетмен, Міккі Маус і т.
д.).
По-дев’яте,
у багатьох галузях мистецтва в повоєнні роки з’явилися нові течії та стилі,
наприклад, в архітектурі - споруди з бетону і скла. У кінематографі широко
використовується комп’ютерна графіка, з’являються нові напрями в музиці:
рок-музика, поп-музика, рок-опера - поєднання класичного й
сучасного стилів і т. д.
По-десяте,
в повоєнний час було стаорено авторитетні міжнародні організації, які
клопочуться проблемами культури у світовому масштабі. Зокрема, ЮНЕСКО чимало
зробила для збереження культурної спадщини минулого, сприяє розвиткові
національних культур, особливо країн Сходу й Латинської Америки, приділяє
велику увагу питанням міжнародного наукового й культурного співробітництва.
Отже, зі
змінами у суспільстві відбуваються значні зміни в культурі.
3. Розвиток системи освіти - одна з
найважливіших сфер діяльності держави, оскільки цим держава піклується про своє
майбутнє. Обов’язкове навчання дітей шкільного віку закріплено в законодавстві
переважної більшості країн світу. Парламенти ухвалюють закони, які
регламентують освітній рівень, гарантований державою. В одних країнах це - обов’язкове
початкове навчання, в інших - 9-річне, в найпередовіших - загальна середня
освіта. Міністерства освіти, які існують практично в усіх країнах, відповідають
за розвиток освітньої галузі. У розвинених державах практично всі, хто прагне
вчитися, має змогу здобути принаймні середню освіту. Концепція безперервного
навчання від дошкільного віку до вищої школи прийнята більшістю країн як
стратегічна лінія освітньої діяльності. Зокрема, кількість випускників середніх
шкіл у США, Великій Британії, Франції, Японії зросла за п’ятдесят повоєнних
років приблизно втричі. Високим рівнем освіти відзначалися країни, що належали
до соціалістичного табору. До гурту провідних країн у царині освіти в 70- 90-х рр. прорвалися
нові індустріальні держави - Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, які
впродовж короткого часу впровадили загальну середню освіту, зробили її
доступною для більшості дітей шкільного віку, піднесли її рівень до сучасного
світового.
Для
здійснення освітньої діяльності на відповідному рівні держава повинна витрачати
великі кошти. Зростають видатки на освіту, що дає змогу створювати нові
навчальні заклади всіх рівнів та оснащувати їх необхідним обладнанням.
Комп’ютери, аудіо- відеотехніка, різноманітні прилади стали невід’ємною
частиною навчання дітей в передових країнах, особливо в престижних елітних
школах. Що ж до країн, які розвиваються, то для більшості з них найважливіше
завдання - ліквідація неписьменності, навчання грамоти всіх дітей шкільного віку.
4. На розвиток повоєнної літератури великий вплив
справили війна з її трагічними наслідками для людської цивілізації, розгром
нацизму, розкол світу на демократичну й тоталітарну системи, ядерна небезпека,
глобальні проблеми, що постали перед людством, і насамперед - проблема місця й
ролі людини в новому постіндустріальному суспільстві.
Основними
течіями в літературі другої половини XX ст. були реалізм і модернізм.
Суспільно-політичне піднесення перших повоєнних років привело до посилення
реалістичних традицій у літературі. Реалістична література, позначена
психологізмом, морально-етичною проблематикою, усвідомленням антагонізмів
сучасної цивілізації, посіла пріоритетне місце після війни.
До
реалістичного зображення життя тяжіло багато видатних письменників Франції: М.
Дрюон (трилогія “Кінець людей”, 1954 р.), Ерве Базен (“Родина Резо”, 1948-1972 рр.), Ф. Ерріа
(“Родина Буссардель”, 1957 р.). Значне місце в післявоєнній літературі Франції
посідає творчий доробок Луї Арагона. У поетичній збірці “Знову ніж у серце” він
засудив мілітаризм. У 50-х рр. створив дві прекрасні поеми “Очі і пам’ять” і
“Незакінчений роман” - про любов, війну і мир, про себе та свої шляхи в
мистецтві, про долю свого часу.
Дуже
популярним письменником Великої Британії в післявоєнні роки був Джон Бойтон
Прістлі. В його романі “Ця стара країна” (1967 р.) зображено звичаї й побут
сучасної Англії.
Всесвітньо
визнаними стали англійські письменники Грехем Грін і Чарлз Сноу, які ставили у
своїх творах актуальні соціально-політичні та морально-психологічні проблеми.
Це стосується, зокрема, романів: Г. Гріна “Тихий американець”, “Наша людина в
Гавані”, “Комедіанти”, “Почесний консул”; Чарлза Сноу “Чужі та брати”,
“Коридори влади”, “Пора надій”.
Важливе
місце в післявоєнній літературі реалістичного напряму посідають письменники
США: Вільям Фолкнер, Ернест Хемінгуей, Джон Стейнбек.
Розвиваючись,
реалізм збагачувався новими відтінками і нюансами. Так, особливим явищем в
літературі став “міфологічний реалізм”, представником якого є
латиноамериканський письменник Габріель Гарсіа Маркес, Він міфологізовано
зображує у своїх творах реальні диктаторські режими останніх десятиріч у
країнах Латинської Америки. У романах “Сто років самотності”, “Осінь патріарха”
письменник сатирично зобразив три різні іпостасі диктатора і його влади.
Особливим
напрямом у реалізмі вважається “соціалістичний реалізм”, притаманний літературі
Радянського Союзу та країн соціалістичної співдружності. В умовах існування
тоталітарного режиму виникла слухняна щодо влади література. Літературний
процес утратив багатобарвність. Теоретики “соціалістичного реалізму” вимагали
від письменників прикрашати історію, штовхали їх на “лакування” дійсності.
Прикладами такої напівправди були твори відомих письменників “Піднята цілина”
М. Шолохова, “Хліб” О. Толстого, другий варіант “Молодої гвардії” О. Фадєєва та
ін.
Поряд із
слухняною літературою в Радянському Союзі існували автори, які викривали вади
тоталітаризму і знаходили свої літературні й художні засоби боротьби проти
нього. Найвідомішим борцем із цього гурту є О. Солженіцин, який у своїх творах
“Один день Івана Денисовича”, “Архіпелаг ГУЛАГ”, “Раковий корпус” розкрив
світові страшну правду про сталінські репресії.
Крамольними
з погляду влади і забороненими в Радянському Союзі були роман Б. Пастернака
“Доктор Живаго”, удостоєний Нобелівської премії, твори А. Платонова, Й.
Бродського, В. Войновича та інших письменників, які мусили покинути батьківщину
і переселитися на Захід.
Проте
були в Радянському Союзі письменники, які не переслідувались владою, але в
рамках дозволеного писали твори (особливо в роки “відлиги” та “перебудови”), що
підносили справжні проблеми добра і зла, сенсу життя, людських стосунків і
найсвітлішого почуття - кохання, які ставали близькими і зрозумілими людям
усього світу. До таких письменників належать В. Астаф’єв, Ч. Айтматов, В.
Биков, Г. Бакланов, поети Є. Євтушенко, Р. Рождественський та деякі інші.
У руслі
“соціалістичного реалізму” вирізнялися, “селянські” письменники (С. Залигін, В.
Шукшин), що розглядали проблеми життя людей у російській глибинці, “екологічна”
проза (В. Распутін “Прощання з Матьорою”; Б. Васильєв “Не стріляйте в білих
лебедів”), яка торкалася проблем збереження довкілля в умовах наступу НТР та
збереження культурної спадщини (В. Солоухін “Чорні дошки”).
Популярними
авторами, творами яких зачитувалися мільйони людей у Радянському Союзі, були В.
Пікуль та Ю. Семенов. Перший писав в основному історичні романи, другий - політичні
детективи.
У цілому
треба відзначити, що люди в СРСР читали найбільше у світі.
Модерністська
течія в сучасній закордонній літературі теж представлена іменами талановитих
письменників. Центральне місце в модернізмі цього періоду посідає
екзистенціалізм.
Надзвичайна
популярність екзистенціалізму пояснюється тим, що він вихопився за межі суворої
реальності і став світовідчуттям, нерідко надзвичайно життєвим, емоційним.
Екзистенціалізм
захоплює якраз тим, що дозволяє обходитися ілюзіями, утверджуючи свободу особи
серед безмежного моря буття.
Найяскравіші
представники цього напряму: Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар
(Франція); Айріс Мердок і К. Вілсон (Англія); Н. Мейлер (США). Зокрема,
основоположник французького екзистенціалізму Ж-П. Сартр на початку 70-х рр. був
кумиром певної частини молоді. Пошук абсолютної свободи, абсурдність буття
проходять червоною ниткою через його незавершений роман-тетралогію “Дороги
свободи” (50-ті рр.).
У
романі-притчі А. Камю “Чума” вища мужність людини вбачається в боротьбі проти
абсурдності буття. У п’єсі “Облога” життя змальоване як круговерть, де рух
відбувається від поганого до гіршого і знову повертається до поганого.
Та
найбільшою популярністю в повоєнні роки користувалися жанри масової культури,
зокрема детектив і фантастика. Детектив багатьом дає змогу забутися від
переповнених вулиць, гуркоту автомобілів, одноманітної виробничої діяльності і
труднощів життя. Письменники різних літературних напрямів випробовують себе у
детективному жанрі. Так, 1965 р. з’явився детектив К. Еміса “Досьє Джеймса
Бонда”, а 1975 р. - шпигунський роман Джона Брейна “Благочестивий агент”. Справжніми
королями детективу стали англійська письменниця Агата Крісті та французький
письменник Жорж Сіменон.
В епоху
бурхливого розвитку НТР важливе значення має розвиток такого напряму в
літературі, як наукова фантастика. Яскравими представниками цього напряму стали
А. Азимов, А. Кларк, Р. Шеклі, П. Андерсон, Ф. Корсак та ін.
Своєрідністю
наукової фантастики є її соціально і науково моделююча роль. Чималий внесок у
розвиток цього жанру зробив Р.-Д. Бредбері, якого називають моралістом XX ст. у
фантастиці. Його твори мають морально-філософську спрямованість, протестують
проти “машинізації” людини, виступають на захист свободи вияву “природних
почуттів”.
Отже,
літературний процес другої половини XX ст. вирізняється великим різномаїттям
течій і стилів, багатобарвністю письменницьких пошуків, глибиною та значущістю
піднятих тем, значним впливом на життя суспільства.
5. Основні течії в образотворчому мистецтві
З-поміж
усієї строкатості й розмаїтості течій у повоєнному мистецтві вирізняються дві
основні: соціальний реалізм та абстракціонізм. Соціальний реалізм об’єднав
художників, які вбачали зміст мистецтва в його зв’язку з дійсністю, у
суспільних діях, служінні цій меті засобами художньої творчості. Абстракціонізм
об’єднав художників, які віддавали перевагу формам, фарбам, кольору.
Мистецтво
соціального реалізму проявилось у двох основних формах: неореалізм
(демократичні держави Заходу) і “соціалістичний реалізм” (країни
соціалістичного табору). Вони мали загальні риси, які виражалися в соціальній
спрямованості, але їх кардинально відрізняло ставлення до життя.
Засновником
неореалістичного напрямку став італійський художник Ренато Гуттузо. На відміну
від класичного реалізму, художники нового напрямку прагнули максимальної
узагальненості образів своїх картин. Вони переходили в образи-символи,
зображали не особистість, якій притаманні окремі якості, а масового героя;
велику увагу приділяли кольору, який ніс і змістове, і емоційне навантаження.
Розквіт
італійського неореалізму припав на середину 50-х рр. Р. Гуттузо створив твори:
“Захоплення пусток батраками в Сицилії”, “Битва біля мосту Амміральйо”, які
стали класикою цього напрямку. Андре Фужерон зі своїм реалістичним полотном
“Слава Андре Ульє” і Борис Тислицький із серією графічних портретів в’язнів
Бухенвальда репрезентували французький неореалізм. Всесвітньої популярності
набула робота японських майстрів Маруки Іри і Маруки Поамо “Страхіття
Хіросіми”. Автори з величезною художньою переконливістю зобразили трагічну
картину загибелі жителів міста від атомного вибуху.
Другий
значний напрям соціального реалізму - “соціалістичний реалізм” - славив
соціалістичну ідеологію, правлячі партії та їхніх лідерів. Авторам таких творів
був властивий показний, здебільшого фальшивий, оптимізм. Усі явища, зображені
художниками, наділялися суспільним змістом. До особливо запопадливих творців
“соціалістичного реалізму” можна віднести митців Д. Налбандяна, У. Лопухова,
скульптора Ф. Кломера. Становлення “соціалістичного реалізму” відбувалося в
гострій боротьбі з усіма іншими стилями і тенденціями в мистецтві, які
кваліфікувалися як реакційні. Характерною ознакою творів “соціалістичного
реалізму” було те, що художники ніколи не “опускалися” до реальних проблем
людини, які завжди приносилися в жертву абстрактній людяності,
автори не ставили головною метою пізнання людиною дійсності, шукання істини.
Одначе серед представників цього напряму були й талановиті митці, твори яких
проникнуті теплотою, людяністю, любов’ю до природи. Це, зокрема, твори Т.
Яблонської.
Течію
повоєнного абстракціонізму можна переділити на три великі групи. Перша з них - абстрактний
експресіонізм. Засновником його став американець Джексон Поллок. Він
запропонував термін “дрипінг” - розбризкування фарб на полотнині без використання
пензля, за допомогою інших предметів. У цьому мистецтві наголос робиться на
самій дії, процесі створення картини. Інший представник цього напрямку, Жорж
Матьє, супроводжував свої творчі сеанси в присутності публіки маскарадними
переодяганнями і музикою. Друга група абстракціоністів тяжіє до деякої
загадковості, автори вкривають свої полотна знаками, які нічого не значать.
Третю групу складають послідовники технізованого, абстрактно-геометричного
мистецтва. Живописці створюють строго геометричні декоративні композиції,
скульптори використовують для своїх абстрактних творів полірований або грубий зварний
метал, а також металеві механізми і пристосування.
Наприкінці
50 -
на початку 60-х рр. у світовому мистецтві проявилися перші симптоми кризи
абстракціонізму. Свідченням цього стала поява нових стилів: “поп-арту”
(популярне мистецтво) та “оп-арту” (оптичне мистецтво).
Характерною
рисою “поп-арту” було створення різноманітних композицій, часто абстрактних, із
цілком реальних предметів побуту, в тому числі сільськогосподарських знарядь,
шматків труб, частин автомобілів і т. д. Стиль “поп-арту” виник у США.
Його засновниками були Р. Рушенберг і Дж. Джонс.
“Оп-арт”
-
це ефект кольору і світла, пропущених крізь оптичні прилади на складні
геометричні конструкції. На повну силу цей напрямок продемонстрував себе на
виставці “Чуйне око” у Нью-Йорку, де брали участь 75 художників із 10 країн.
У
повоєнні роки продовжував розвиватися сюрреалізм, в основі якого лежить
переконання, що мистецтво покликане зображати насамперед не навколишню
дійсність, а власний духовний світ художника, стан його душі. Найяскравішим представником
цього напрямку став видатний художник сучасності іспанець Сальвадор Далі. Його
найвідоміші картини повоєнного періоду - “три сфінкси Бікіні”,
“Атомний Нерон”, “Атомна Леда”, “Атомістичний хрест”.
Найвідоміший
французький художник, іспанець походженням Пабло Пікассо, з ім’ям якого
пов’язана ціла епоха в сучасному живописі, активно працював і в повоєнні роки.
У той час у творчості Пікассо переважали ідеї любові до життя й добра,
ненависті до війни, властиві більшості художників його покоління. Його знані
твори - статуя “Людина з ягням” і малюнки голуба миру, над якими Пікассо
працював починаючи з 1942 р., - втілюють ідеали добра і миру. Цій же тематиці
присвячено знаменитий плакат до всесвітнього конгресу прихильників миру (1949
р.) і політичний памфлет “Кривава бойня в Кореї”, який об’єднав символічні та
реальні мотиви. Апогеєм творчості майстра на антивоєнну тему став розпис храму
Миру у Валлорисі, де на протилежних стінах невеликої капели було створено дві
фрески “Війна” і “Мир”.
З 70-х
рр. розпочалася нова епоха у світовому мистецтві, яку називають
постмодернізмом. Ця епоха ознаменувалася прагненням мистецтва повернутися до
реального світу. Водночас реалізм, який десятиліттями зазнавав гоніння, знову
привернув до себе жвавий інтерес. Особливе місце в цьому процесі посідає
гіперреалізм (або фотореалізм) - живопис, що буквально імітує реальні сцени і
предмети з фотографічною точністю. Ця течія виникла у США і набула поширення в
інших країнах. Взагалі ж постмодернізм характерний появою плеяди молодих
художників із суворим і вимогливим поглядом на життя.
Для
музики більшою мірою, ніж для інших видів мистецтва, характерний поділ на
“елітарну” й “масову”. Головною відмінною рисою “масової культури” порівняно з
“елітарною” (що орієнтується на смаки обраної публіки), є свідома ставка на
середнього масового споживача.
Основними
напрямами “масової” музики стали рок-музика і джаз. У 1954 р. уперше пролунала
піеенька Білла Хейлі “Rоск агоund thе сlоск”, яка дала назву новому
музичному стилю рок-н-рол. Того ж року вийшла перша платівка майбутнього короля
рок-н-ролу Елвіса Преслі. Новий стиль одразу ж привернув увагу глядачів,
особливо молоді. Для творчості Е. Преслі були характерними прості, позбавлені
змісту
солодкі мелодії, інтимний характер виконання.
У 60-ті рр. з’явилися легендарні групи “Бітлз”
і “Ролінг Стоунз”. “Бітлз” оспівували любов, протестували проти війни у
В’єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали гроші для жителів
Бангладеш. Прикладами політизованого року були їхні пісні “Дамо світу шанс”,
“Не хочу бути солдатом”, “Скажи мені хоч трохи правди” та ін.
Різко
аполітичний, бунтарський, “непристойний” напрямок символізувала група “Ролінг
Стоунз”, що, на їхню думку, було протестом проти обивательської буржуазної
культури.
Вершиною
цього етапу розвитку рока стала широко відома в 60-ті рр. рок-опера “Ісус
Христос - суперзірка” (музика Ендрю Веббера). Дія рок-опери охоплює останні
шість днів життя Ісуса, але в тексті говориться й про його минуле. Ідеї,
закладені у творі та оформлені сучасними, зрозумілими молодим людям 60-х рр.
засобами, зробили твір надзвичайно привабливим.
У
рок-музиці розвивались і розвиваються інші напрямки: панк-рок, брейк,
рок-метал, хард-рок та ін.
Найвідомішими
естрадними співаками в 70-80-х рр. були Мірей Матьє, Шарль Азнавур, Патрісія
Каас, ансамбль “Абба”, в Радянському Союзі - Алла Пугачова, Софія
Ротару, Йосип Кобзон.
В
останнє десятиріччя суперзірками естради стали Майкл Джексон, Мадонна, Принц,
Стінг, ансамбль “Спайс Гьорлз” та деякі інші.
Джаз
став фаховим мистецтвом; радянські оркестри О. Лундстрема, К. Орбеляна набули
всесвітньої популярності. До кращих зразків мюзиклу 1950-х рр. належать
надзвичайно популярні твори “Звуки музики” Роджерса, “Моя чарівна леді” Ф. Лоу,
“Вестсайдська історія” Л. Бернстайна.
Надзвичайно
відомими були й “серйозні” музиканти: композитори Родіон Щедрін, Альфред
Шнітке, піаністи Ван Клайберн, Святослав Ріхтер, віолончелист Ростислав
Ростропович, скрипаль Давид Ойстрах. Вони перемагали на престижних музичних
конкурсах, збирали тисячні зали на свої концерти.
Всесвітню
славу мали й оперні співаки: Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Монсерат
Кабальє, Хосе Каррерас, Галина Вишневська, Іван Козловський, Анатолій
Солов’яненко та деякі інші.
У
повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що увагу
глядача притягав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і
телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну
роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами. У США, наприклад,
виникла суто американська традиція організації театральної справи. Найвідоміший
американський драматург Юджин О’Ніл визначив шляхи розвитку театру на
десятиріччя. В його п’єсах “Продавець льоду прийде”, “Довга подорож у ніч”,
“Місяць для пасинків долі” створено картину абсурдності й глибокої ганебності
людських відносин. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких
складних драматургів, як Тенессі Вільямс і Артур Міллер. У п’єсах Вільямса
“Скляний звіринець”, “Трамвай бажання”, “Орфей спускається в пекло” та інших
світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемності. П’єси
Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах
найбільш престижних театрів світу. У роботах А. Міллера “Смерть комівояжера”,
“Вид з мосту”, “Після гріхопадіння” підносяться проблеми цінності внутрішнього
світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло,
яке він учинив.
Співзвучні
мотиви спостерігаються і в творчості європейських драматургів, які створили
“драму абсурду”. Найвідоміші представники цієї течії - французькі
драматурги Ежен Йонеско (румун із походження) і Семюель Беккет (походженням
ірландець).
У п’єсах
Йонеско “Лиса співачка”, “Урок”, “Носоріг”, “Небесний пішохід” домінують
відчуття кошмару і нісенітності існування. Широкої популярності набули п’єси С.
Беккета “В чеканні Годо”, “Кінець гри”, “Остання стрічка”. У 1969 р. творчість
драматурга було відзначено Нобелівською премією.
На
відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною
мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.
У
Радянському Союзі театральне мистецтво було на досить високому рівні. В кожному
обласному центрі існували театри: музичні, драматичні, дитячі, а в столиці,
Ленінграді та ще в декількох великих містах склалися цікаві творчі колективи,
очолювані видатними режисерами, в яких працювали талановиті актори, відомі й
популярні в усій країні. Зокрема, слід відзначити Великий драматичний театр у
Ленінграді на чолі з Г. Товстоноговим, Московський театр на Таганці, головним
режисером якого був Ю. Любимов, а в трупі театру працював В. Висоцький, МХАТ,
театр “Сучасник” та деякі інші. На весь світ були відомі балетні трупи Великого
театру в Москві, ленінградського Маріїнського театру, Київського
театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні
колективи - ансамблі “Берізка”, під керівництвом І. Мойсеева, ім. П. Вірського,
хор ім. Г. Вірьовки під час закордонних гастролей демонстрували найвищий
мистецький рівень.
Кіно
другої половини XX ст. розвивалося в руслі основних художніх напрямків цього
часу, але кожний національний кінематограф мав свої особливості.
Неореалізм
знайшов найбільше втілення в італійському кіно. Виник цей напрямок на хвилі
руху Опору, в умовах становлення демократичного суспільства. Пошуки нових
напрямків розвитку неореалізму обумовлені проблемним аналізом взаємовідносин
лю¬дини та суспільства.
З
іменами Р. Росселіні, Л. Вісконті, А. Антоньйоні, Ф. Фелліні пов’язаний розквіт
філософського, поетичного кінематографу. Саме в різних стрічках проявилася одна
з головних тенденцій західноєвропейського кінематографу кінця 50 - початку 60-х рр. - дослідження
психологічних і соціальних мотивів поведінки сучасної людини (фільми Фелліні
“Дорога”, “Солдатське життя”, “8 1/2”; фільми Антоньйоні
“Хроніка одного кохання”, “Крик”).
Наприкінці
60-х рр. почали формуватися головні жанри політичного кіно, яке в Італії
сягнуло вершин у першій половині 70-х рр.
Характерною
рисою англійського кіно залишилася вірність національним традиціям. Знаменитий
режисер і актор Лоуренс Олів’є з успіхом знімав стрічки за класичними творами
В. Шекспіра “Гамлет”, “Генріх V”, “Річард VI”.
У
Франції в 70-ті рр. зняв свої кращі сатиричні стрічки знаний метр сюрреалізму в
кіно іспанець Л. Бунюель (“Цей невизначений об’єкт бажання”, “Привід свободи”).
Традиційний і популярний у Франції жанр кінокомедії відкрив глядачам імена
Ж.-П. Бельмондо, Л. де Фюнеса, П. Рішара.
Для
розвитку кінематографу в СРСР цього періоду характерні декілька тенденцій:
епічність (“Війна і мир”, “Червоні дзвони”, “Мексика у вогні” С. Бондарчука);
екранізація літературної класики (“Дама з собачкою” Й. Хейфеца, “Тихий Дон” С.
Герасимова), спрямованість на яскраву особистість (“Початок”, “Прошу слова”,
“Васса” Г. Панфілова), поява фільмів “для полиці”, що не потрапили в широкий
прокат через заборону комуністичної цензури.
В
останні роки телебачення перехоплює пальму першості у традиційного
кінематографа, оскільки стало невід’ємною частиною побуту кожної родини. Герої
телесеріалів, що розтягуються на довгі місяці й роки, сприймаються як гарні
знайомі, за перипетіями життя яких глядачі стежать з увагою і співчуттям. Перед
творцями цих фільмів постає дуже важлива задача - виховувати людей в дусі
гуманізму, за допомогою різноманітних художніх засобів прищеплювати їм кращі
загальнолюдські цінності.
Функціоналізм
став практично основним архітектурним напрямком XX ст. Для нього характерний
принцип, відповідно до якого архітектурну форму визначають функції, призначення
будинку. Функціоналізм дав світу нові типи житлових будинків (коридорного типу,
галерейного типу, з квартирами у двох рівнях) із покриттями, економічними
квартирами з вмонтованим устаткуванням і зручним для трансформації інтер’єром.
Принципи функціоналізму легко пристосовувалися до національних особливостей
різних країн, що зробило цей напрямок інтернаціональним. У більшості міст світу
з’явилися нові будівлі громадського призначення, художній образ яких
визначається як “скляний паралелепіпед” або “скляна призма”, - тобто будинок, який
складається з суворо геометричного металевого каркасу, заскленого з усіх боків.
Ці будинки стали своєрідною візитною карткою архітектури 50-60-х рр. (наприклад,
будинок ООН і 400-метровий Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку, готельні комплекси
“Хілтон” і “Форум” у більшості європейських міст). Такі типові будинки зі скла
та бетону першим запропонував світові американець Л. Міс ван дер Рое.
Ще одним
напрямком в архітектурі повоєнного часу стала органічна архітектура. Її
ідеолог, американський архітектор Франк Ллойд Райт, проповідує зв’язок із
природою, звернення до людської індивідуальності. Одним із прикладів органічної
архітектури є будинок Сіднейської опери в столиці Австралії. Його ж архітектор,
датчанин Йорг Утцон, пояснює, що був натхненний вітрилами яхт у порту Сіднея, а
ще -
храмовими спорудами майя та ацтеків у Мексиці.
Найвидатніший
архітектор XX ст. Ле Корбюзьє прагнув зблизити та об’єднати сильні риси
функціоналізму та органічної архітектури (житловий будинок у Марселі, капела
Нотр-Дам дю О в Роніні).
У 1951
р. він дістав можливість здійснити свою мрію: побудувати ціле місто. Північний
штат Пенджаб (Індія) втратив свою столицю після поділу держави 1947 р., і Ле
Корбюзьє було запропоновано спроектувати нову столицю Чандігарх. Було вирито
велике штучне озеро, навколо якого проклали прогулянкову дорогу. Все місто
засадили квітучими деревами. Чандігарх переділено на сектори-мікрорайони
широкими бульварами. Втім, критики вважають, що архітектор не врахував
особливостей Індії, спосіб життя індусів.
Ще один
визначний архітектор-бразилець - Оскар Німейєр теж дістав пропозицію збудувати
місто. За його проектом у незайманих тропічних джунглях за три роки було
збудовано нову столицю Бразиліа. 21 квітня 1960 р. відбулося офіційне відкриття міста.
Сьогодні його нерідко називають одним із найкрасивіших міст планети.
Отже,
друга половина XX ст. характеризується кардинальними змінами не тільки в
громадському житті, а й у розвитку культури. Нові естетичні принципи, нова
стилістика, пластика, принципово нова організація художньої реальності - ось характерні
ознаки розвитку мистецтва другої половини XX ст.
Прочитати & 22 стр. 216 # 12 письмово.
Пройти тест на урок:
|
Коментарі
Дописати коментар